Під час лютневої парламентської кризи, яка може повторитися знову та знову, народні депутати почали погрожувати проведенням перевиборів. Вони стверджують, ніби готові піти на дострокове переобрання Верховної Ради. Але я їм не вірю. І ось чому.
По-перше, сучасна політична система України вибудована навколо президентського крісла. Той, хто сьогодні сидить на ньому, керує державою та знімає вершки, наскільки йому дозволяють людське сумління та політична вправність. Конкуренти діючого Президента навряд чи зацікавлені у зменшенні обсягу повноважень глави держави, їм куди цікавіше спробувати перехопити їх для себе у 2015 році. Ці прагнення і є відповіддю на питання, чи спроможні опозиційні політичні сили висунути узгодженого кандидата в президенти. Парламент для більшості кандидатів на вищу державну посаду, в залежності від нинішнього статусу, — об’єкт критики або плацдарм для атаки на владу. Основні політичні гравці не приховують, що законодавчий орган для них є другорядним.
По-друге, погрози Партії регіонів перейти до мажоритарної системи формування Верховної Ради виглядають напрочуд кумедно. Практично, як Михайло Чечєтов, позбавлений можливості давати сигнал рукою на голосування своїм однопартійцям. У цієї політичної сили (як і у більшості українських партій) не лише відсутні чіткі ідеологічні орієнтири, а й бракує адекватних спікерів, спроможних публічно відстоювати партійну позицію. Вигравати кампанію виключно за рахунок «засівання» виборчих округів можливо далеко не всюди, й останні парламентські вибори це довели — насамперед, у столиці, на Заході і в Центрі країни. Тому «чиста мажоритарка» у сучасних умовах — це, з одного боку, змагання грошових мішків, яке можна викласти у формулу «5 тисяч чоловік хочуть отримати мандат парламентарія, 100 тисяч чоловік воліють на цьому заробити, 45 мільйонів українців будуть змушені за цим спостерігати», з іншого — тест на громадянську зрілість виборців. Навряд чи партія влади ризикне його проводити.
По-третє, вимога опозиції про відкриті партійні списки значною мірою є профанацією. Її лідери зовсім не горять бажанням йти до людей у регіонах, далеких від території власних електоральних заповідників. Нині вже не йдеться про об’єднану опозиційну партію, хто б до цього не закликав. Країну в умовах посилення авторитарних тенденцій охоплює опозиційна «гетьманщина», у якій рівень дискусії стає щоразу більш дріб’язковим. Відкритих партійних списків — треба це визнати — бояться всі без винятку партійні боси, бо є значний ризик появи нових популярних політиків, спроможних використати хвилю людських очікувань змін на краще.
По-четверте, на вибори елементарно бракує грошей у політичних сил та окремих амбітних претендентів. Україна надто повільно виповзає з економічної кризи, щоб генерали вітчизняного бізнесу могли з легкістю фінансувати забаганки політиків. Та й обрані по мажоритарних округах діючі парламентарії не зацікавлені у повторенні власних подвигів на електоральних полях минулої осені.
З огляду на вищенаведене, діагноз нинішньої політичної ситуації простий та невтішний: в Україні де-факто розпочалася президентська кампанія, і головна увага політиків зосереджена на ній. Майбутні кандидати в президенти бачать мету та втрачають можливість критично сприймати будь-що інше. Тому про парламентські вибори говоритимуть виключно з метою відволікання уваги, залякування або дезінформації конкурентів.