Коли постійно спостерігаєш за українською політикою, важко уникнути розчарування. Ті, за кого у партійних списках проголосували мільйони виборців, демонструють послідовність у власній неадекватності. Вони все далі і далі віддаляються від інтересів виборців та держави.
Почнемо з влади, адже сама вона несе відповідальність за стан справ у державі. Головна ознака Партії регіонів протягом останнього часу – це не віра її лідерів у владу, що сильна як ніколи, а небажання верхівки «регіоналів» усвідомити невідворотність майбутньої зміни влади. Свого часу Партія регіонів вигравала парламентські та президентські вибори з опозиційних плацдармів, проте Віктор Янукович та його соратники воліють сьогодні про це забути. Компроміси представниками влади сприймаються як слабкість. Часом видається, що канали комунікації між представниками влади на місцях та тими, керує країною, відсутні, а реакція громадян на дії влади не знаходить жодного відображення у звітах урядовців.
За великим рахунком, влада так і не зуміла пояснити, чому позбавлено депутатського мандату Сергія Власенка, чому офіційний Київ відчув себе настільки потужним, щоб дати копняка Брюсселеві. Нехай факт формального сумісництва статусів адвоката та парламентарія мав місце, але це рішення суду важко назвати сповненим духу Закону. Українська влада ігнорує найменші правила політичної пристойності. Якщо виявиться правдивою інформація про утворення газотранспортного консорціуму без участі Європейського Союзу, то з високою долею вірогідності можна говорити про чергову поразку команди Януковича. Цього разу поразка може супроводжуватися серйозними політичними зрушеннями, адже Путін та його оточення не вважають за потрібне приховувати власне прагнення бачити в Києві керованого президента. Куди більш керованого та передбачуваного, ніж Віктор Янукович. Утворення ГТК на двох може виявитися шматком сиру в мишоловці, яка вдарить по хребту української влади традиційно несподівано.
Вітчизняна опозиція також не страждає надмірною адекватністю. Її представники насолоджуються власним статусом. Хіба що Юлія Тимошенко видає з-за ґрат порівняння, які свідчать про неспроможність її спічрайтера (-ів) усвідомити всю неоднозначність натури «єдиного чоловіка в українській політиці». Арсеній Яценюк оголошує народне повстання перед тисячею прихильників, добру половину з яких складають орендовані в політику задешево молоді люди. Якби у Джузеппе Гарібальді його тисяча була такої ж якості, Італія і досі була б роз’єднаною. Лідер «УДАРу» зробив ще більш мудро – відбув у відрядження, швидше за все, по Кобзаревих місцях, щоб якомога менше з’являтися поряд зі своїми колегами з опозиційних сил.
Неадекватність тих, хто зараховує себе до політичної еліти – ось діагноз ситуації в країні. Від розпаду та дезінтеграції Україну рятує сьогодні хіба що мудрість простих людей, які є більшими носіями патріотизму та національного духу, ніж переважна більшість політиків. Проблема полягає в тому, що потенціал еволюційних змін вичерпано, а революційні спроможні призвести до кровопролиття. Наша держава таки перетворюється на «сіру зону» в центрі Європи…