Акція «Вставай, Україна» у столиці та «антифашистський» марш, який повинен був зіграти роль противагу прояву опозиційної активності, стали не лише кульмінаційними політичними моментами цієї весни, а й визначили логіку наступних подій у житті країни.
Опозиція довела, що спроможна вивести кілька десятків тисяч прихильників на вулиці столиці, проте її лідери так і не сказали своїм симпатикам нічого нового. Вже звичні заяви про боротьбу з режимом (Арсеній Яценюк), необхідність всім встати на захист української ГТС (Олег Тягнибок) та необхідність висунути єдиного кандидата в президенти (Віталій Кличко). Фінальна акція «Вставай, Україна» виглядала дещо вимушеною та не виправдала надії тих, хто очікував початку революції. Та й з висуванням єдиного кандидата на вищий в державі пост у опозиції є помітні проблеми. Лідери опозиційних сил заявили, що лише один з них залишиться у бюлетені для голосування у випадку проведення президентських виборів у один тур. З огляду на ситуацію всередині самих політичних партій, що декларують власну опозиційність, не можна виключати, що акція 18 травня стала останньою спільною для трьох політичних сил.
Проте опозиційні настрої у суспільстві наростають, а соціальні мережі поступово перетворюються на альтернативні засоби мобілізації та інформування суспільно активних громадян. Не варто сподіватися на повторення «арабської весни», проте засоби впливу на користувачів соціальних мереж будуть вдосконалюватися, і вони поступово перетворяться на арену інформаційної війни між прихильниками влади та опозиції.
Хочу наголосили, що «антифашистська» активність влади занадто нагадує «хорошу міну за поганої гри». Прагнення за будь-яку ціну вивести на столичні вулиці та площі більше людей, ніж це виявилося до снаги опозиції, спричинило неадекватні дії влади. Не виключаю, що Україна стала першою в Європі країною, де антифашистські мітинги проходили за вказівками органів виконавчої влади на місцях, а головним критерієм їхньої успішності була кількість учасників. В сучасній Україні мільйони громадян набагато більше, ніж значною мірою надумана проблема фашизму, хвилюють проблеми корупції, якості надання медичних послуг, зрештою, неспроможність влади добитися реального, а не ритуального покращення рівня життя громадян нашої держави.
Прикро, що під час виконання професійних обов’язків постраждали журналісти Ольга Сніцарчук та Влад Содель. Відповідальність за це несе влада, яка повинна ефективно забезпечувати право громадян на протест. Проте кількість правоохоронців не переростала того дня в якість, а їхні дії не завжди піддавалися поясненню. Єдиною успішною акцією міліцейського спецназу стало знесення символічного наметового містечка руху «Спільна справа», активісти якого декларували своє прагнення зробити акцію протесту безстроковою. Ця безпорадність правоохоронців є небезпечною з огляду на те, що ВО «Свобода» не приховує готовності застосовувати силу у боротьбі проти «антифашистів» у спортивних костюмах. Поведінка міліції помітно дисонує з заявами представників влади про їх спроможність утримати ситуацію в Україні під контролем.
Існує серйозна загроза, що «антифашистська» тема стане ключовою у президентській кампанії Віктора Януковича. Не секрет, що «великі перегони» за право стати президентом ледь не з найбільшими на континенті повноваженнями, вже стартували. Це означає, що в українському суспільстві стрімко та штучно буде насаджуватися сприйняття у форматі «свій – чужий», нам вчергове пропонуватимуть варіанти розподілу країни на «правильні» та «неправильні» території. Нині це прикро, але дуже швидко може стати небезпечно.
