Хоча у інформаційному просторі триває віртуальне ламання списів стосовно дати інавгурації шостообраного президента, значна частина вітчизняного політикуму готується до парламентських перегонів. До них у будь-якому випадку залишилося не більше 5,5 місяця.
У політичних кулуарах багато говорять про зміну формату перегонів та повернення до закритих партійних списків. Перелік бенефіціарів подібного кроку короткий, проте відкритих партійних списків бояться майже всі лідери українських партій, добрих 90% з яких існують виключно на папері. Так, я не помилився: з понад 350-ти політичних партій, зареєстрованих Мін'юстом, реально працюють у кращому випадку 30, можливо, трохи більше. Тому виключати зміни законодавства на фінішній прямій до нових виборів не варто.
До речі, всі парламентські партії (їх формально 6, вже під час восьмого скликання Верховної Ради виникла депутатська група партії «Відродження») переживають різного роду проблеми, і далеко не факт, що вони збережуть парламентську прописку в наступному парламентському скликанні. Нічого дивного: три з них були створені, нагадаю, напередодні дострокових парламентських виборів 2014 року та виконали завдання стати ракетами-носіями для груп українських політиків.
Сьогодні на старт готуються вийти одразу кілька політичних проектів. Буде наповнюватися Зе-кадрами «Слуга народу», власну партію створює прем’єр Володимир Гройсман, очікується реанімація «УДАРу» як самостійного політичного прояву та поява «нотного політичного стану» Святослава Вакарчука. Однак головна лінія поділу всередині політикуму пройде (влітку чи восени – не принципово) по лінії ставлення виборців до Росії, і всередині саме цих великих за розміром електоральних сегментів триватиме політична боротьба за законами джунглів. Це буде серйозний виклик для українського суспільства та держави як інституції.
Припускаю, що на прийдешніх виборах менше говоритимуть про «ідеали Майдану», а кандидатів з реальним бойовим досвідом буде більше, ніж 5 років тому. Проте не вони гратимуть вирішальну роль. Досвід команди Зеленського, яка розповідає про тріумфальну діджиталізацію, підштовхне фаворитів перегонів робити ставку на технологічні інструменти. Внаслідок цього вибори ризикують стати максимально беззмістовними, на них не говоритимуть про проблеми країни, а лише боротимуться за місце на політичному Олімпі. На жаль, це той рівень демократії, на який ми заслуговуємо сьогодні, і свято її буде для багатьох безрадісним.
