Днями знову був на суді Павліченків. Хоча ні, на «суді».
Загальна картина — міліціонерів і «беркутівців» у будівлі Апеляційного суду Києва і навколо нього вистачило б, щоб охороняти повністю Лук’янівське СІЗО. Чого вартий тільки кордон з понад 15 міліціонерів на в’їзді в суд!
До ЗМІ в цей раз застосували заходи обережності більш суворі, не пускаючи їх до особливого розпорядження і без запису у прес-рум. Коли ми підійшли поцікавитися у працівників суду, на підставі чого це відбувається, нам було дано відповідь, що є секретна постанова голови суду про допуск журналістів і про використання будь-якої апаратури взагалі. Природно, надати цю постанову нам відмовилися.
У залі засідань суду та прес-румі, нам було явлено саме диво судової системи України — поряд із Державним Прапором та Державним гербом України, поруч із місцями для суддів стояв… рояль. Точніше, синтезатор. Що може краще описати нинішнє суддівство в нашій державі, як не ця сцена?
До зали засідань на цей раз замість політиків ми прийшли з представниками фанатів. Так, багатьох провести не вдалося через нагнітання міліцією обстановки, але двох з вулиці вдалося завести. Виходячи потім із залу засідань вони не могли говорити роздільно — такого беззаконня прості люди зблизька ще не бачили.
А у самому залі судилища все було, як завжди, от тільки кількість охорони збільшилася в два рази: тепер навіть на вході в зал нас зустрічало 13 «беркутівців», а в залі перебувало постійно 10 «грифонівців», які явно пеклися в своєму обмундируванні і зимовій формі з хутряними шапками.
Описувати весь процес не буду — це і так на різний лад зробили десятки ЗМІ. Але «професійні» журналісти вперто не хочуть помічати ні тиску в залі судилища, ні дивні факти з біографій фігурантів процесу, ні обставини, при яких взагалі це судилище проходить.
Міліція постаралася: якщо на Солом’янській площі, де знаходиться суд, ще відчувається територія підтримки Павліченків, то вже за воротами суду відчувається «важке дихання» правоохоронних органів, бо перевірка документів чотири рази поспіль і бронежилети через 5-10 метрів ну аж ніяк не створюють доброзичливої атмосфери.
Що стосується самого процесу — це було просто огидно. Я не беруся оцінювати докази, поки що не бачив матеріалів справи і не читав усіх 10 томів справи. Але саме судилище, сама поведінка свідків і суддів — це щось.
Всі свідки і потерпілий, якого складно таким назвати, плуталися в своїх показаннях, оперуповноважений МВС забув навіть рік затримання Павліченків (!), не кажучи вже про місяць і день, а слідчий прокуратури геть не міг пояснити обґрунтованість своїх висновків.
А як же красиво, особливо для невтаємничених і далеких від юриспруденції і процесуального права, були розіграні ситуації, коли свідки забували або не могли сказати по суті нічого, а судді їх ласкаво підштовхували і натякали на потрібні висновки і слова!
Питання адвокатів зависали в повітрі, свідки розгублювалися, але на допомогу їм приходили судді, які незвично по-батьківськи, ніжно, говорили: «Так, можливо Ви хотіли сказати, що ...» або «Ах так, така відповідь на це питання адвоката вже є в матеріалах справи. Ви ж його пам’ятаєте? .. ».
Вся ця показуха і у багатьох випадках закінчення фраз і пропозицій за слідчого Рибку і потерпілого Наумця виглядали настільки відверто постановочними і гидкими, що раз за разом ми в залі пирскали зі сміху або голосно обурювались.
А чого варті ці свідки? Екс-заступник начальника УБОЗу Києва після справи Павліченків пішов на підвищення – тепер він головний оперуповноважений ГУБОЗ МВС України. До речі, йому всього 35 років. А слідчий Рибка, який на три роки старший «опера» і прийшов на суд у костюмі, якому позаздрили б багато депутатів та бізнесменів? Або юродивий ліфтер, який через слово повторював «не знаю», «не пам’ятаю», «не впевнений»?
Загалом, суди над Луценко, Тимошенко і Павліченками – рідкісне єзуїтське задоволення когось у високих кабінетах. Але коли ти бачиш це майже «зсередини» - це найвищого ступеню відраза і почуття гидоти.
Вийшовши з воріт суду захотілося тільки одного — помитися. А висновки робіть самі.