Виходячи з останніх подій, українське суспільство дозріло до позасистемної і позапарламентської опозиції.
У цьому є провина і самих нинішніх противників влади у стінах Ради — вони всього лише відповідають на виклики Адміністрації Президента, нічого не відстоюючи, не пропонуючи альтернатив і не показуючи ніяких результатів.
Більшість протестів парламентської опозиції останніх років закінчуються безпредметно і не несуть в собі ніякої діяльної складової. Тобто, замість боротьби за свої права і державу, людей примушують виходити на вулицю просто для того, щоб зайвий раз подивитися на панів лідерів. І після цього мирно розійтися по домівках.
Протест “зливає” сама опозиція, хоча провокує і нагнітає ситуацію влада. Однак при всьому цьому правлячій Партії регіонів у цих розкладах місця теж немає, тому марно її вожді сподіваються на милість «доброго царя» після референдуму, який буде незабаром проведений.
Громадські лідери поки не розуміють своєї сили, бігаючи в штаби партій і до політиків. Насправді зараз головне — не вляпатися в той політичний бренд, довіри до якого насправді у людей немає. Більша частина українців не люблять парламентську опозицію — але разом із тим вони просто ненавидять «регіоналів» і комуністів.
Що стосується громадських лідерів на зразок Навального, Собчак й інших в Україні. Не секрет, що більшість російських позасистемних опозиціонерів — люди не бідні, ба навіть досить забезпечені і медіа-ресурсами, і фінансовими. Вони вміло використовують інструменти краудсорсингу і фандрейзингу та користуються прихильністю більш-менш опозиційної преси.
В Україні — все навпаки. Більшість ЗМІ співпрацюють і бачать лише визнану парламентську опозицію хоча б тому, що ці ЗМІ належать членам цієї команди або лояльні до них. Громадським лідерам і активістам залишаються лише блоги та рідкісні статті, ефіри на каналах другого ешелону.
Крім того, український бізнес поки не звик ставити на суспільство, а не політиків. В українських навальних і собчак ніхто з олігархів і бізнесменів не вкладає великі гроші, тому що поки не може оцінити окупність інвестицій та їх ефект. Найбільш сумне у всьому цьому те, що росіяни праві, коли вважають Київ провінцією, адже у взаєминах бізнесу й громадськості і проявляється та сама провінційність та нездатність олігархів виходити за рамки вже існуючих варіантів та сценаріїв, відсутність стратегічного мислення та бажання.
«Завдяки» відсутності будь-яких серйозних ресурсів та підтримки з боку нехай навіть нелояльного до влади бізнесу, громадянський протест і позасистемна опозиція в Україні поки що не може народитися і стати на ноги. Проблема в донесенні інформації, в позиціонуванні, в стратегії і в упевненості в собі. Якщо немає підтримки, то і немає впевненості. Якщо немає важелів і ресурсів, то реалізація навіть самої хорошої і далекоглядної стратегії опиняється під загрозою. А суспільна свідомість ще не досягла того рівня розвитку, щоб громадяни самі фінансували свої ж ініціативи так само масово і широко, як це роблять олігархи щодо політиків.
Питань поки що більше, ніж відповідей. І поки бізнес і ЗМІ не переорієнтуються на суспільний рух, на відсторонені від політики і чвар соціальні та розвиваючі ініціативи – Навальний, Собчак, Яшин, Кац і багато інших в Україні не з’являться. Хоча, врешті-решт, Середньовіччя тривало теж не один рік...
