Як ви всі, мабуть, знаєте, нещодавно у Києві проводився провокативний захід під назвою «Марш рівності». Звісно, моя точка зору – не така популярна, як президентська і депутатська, але дозволю собі її озвучити.
Згадав я про це невдале дійство не через якісь особисті нюанси, а через те, що один із євродепутатів, з яким я скоро матиму зустрічі, при розмові згадав про це. Тепер депутат від досить євроскептичної країни, окрім усього іншого, знає Україну не лише через Донбас, Крим чи кризу, а й після останніх подій навколо «Маршу рівності», тобто гей-прайду.
Вибачте, шановні прихильники грантових ЛГБТ-організацій, але це мене особисто неприємно. Вважаю абсолютно неприйнятною «цензуру навпаки» в українських ЗМІ щодо цього: якщо я нормально ставлюся до людей різної раси, сексуальної орієнтації тощо, але не підтримую паради – то мене теж треба цькувати і обливати мене брудом? Це що таке? Звісно, я так само абсолютно не підтримую кампанію «напівпровідника» Яроша і іже з ним, які влаштовують насилля над учасниками мирної акції. І таких, як я, десятки тисяч. Та чи мають вони голос?
Так, я був вражений тим, як євродепутат відреагував. Одночасно він, громадянин однієї німецькомовної країни, дуже жорстко розкритикував Київського міського голову, який не тільки неспроможний забезпечити вже другий рік поспіль безпеку учасникам масових акцій, та ще й закликає їх не виходити. Цікаво, чи знав мій співрозмовник, що Кличко довгий час провів у Гамбурзі, де такого у голову притомному чиновнику ніколи б не увіпхалося?
Тобто, через власні амбіції декількох людей (груп людей) у Києві знову порушення закону і прав людини. І називати їх відкрито треба не борцями за ідеї, а «попами гапонами», провокаторами.
Ними без перебільшення є всі: організатори маршу, правосексуалісти (захисники цінностей пана патріарха Гундяєва і напівпровідника Яроша) і, звісно ж, політики. Провокація вдалася, нема правди діти. Та чи покращилося щось в Україні?
Знаєте, так смішно. Один із організаторів «маршу рівності» зараз непогано проводить час в США, тоді як українським ЛГБТ відмовляють у тих самих американських візах. Представники організаторів непогано відпочивають у столиці, тоді як у провінції молодим людям навіть страшно подумати про сексуальне самовизначення. Представники Блоку Петра Порошенка непогано пишуть блоги і статті після приходу на акцію. Занадто все якось не по-громадянському, чи що.
Всі славні щодо тієї ганебної події насправді тенденційні. Всі ми знаємо, хто і як фінансує ЛГБТ-організації в Україні. Всі ми бачили, представники якої партії прийшли на «марш рівності». Тобто, якби Петро Порошенко не обмовився на прес-конференції, якби пан Ярош не зробив декілька дурниць і, врешті-решт, якби США і окремі фонди не давали грошей певним організаціям – чи відбувся би прайд, який знову осоромив Україну у світі?
Депутати від БПП прийшли туди спеціально, щоб додати собі і партії електоральних балів, тим паче, цього року місцеві вибори (не дай Боже у Києві!). Посол Швеції прийшов туди, бо Швеція підтримує фінансово ЛГБТ-організації (не спільноту!). «Правосексуалісти» прийшли туди, бо бояться йти на фронт і воліють показувати свою чоловічу (?) силу на беззбройних людях, адже треба ж реноме рятувати хоч чимось!
Головне у цьому всьому – всі досягли поставлених результатів. Окрім суспільства.
Скажіть, чи стало краще жити? Чи стане у найближчому майбутньому? Чи зміниться ситуація навіть у тому випадку, якщо гомосексуальні шлюби занести до Конституції? Відповідь очевидна – ні.
Українське суспільство надзвичайно консервативне і негнучке. Якщо молодикам із Києва ввижається, що вони спричинилися до якихось тектонічних здвигів у регіонах – хай проведуть такий самий гей-прайд у Львові, Харкові чи Одесі, а ще краще – у маленьких містечках.
Не варто співати дифірамби самим собі, якщо ви мандруєте по європейським і заокеанським столицям, а не містечками та селами України. Гранти, отримувані від фондів й інших донорів, потрібно витрачати не на якісь примарні заходи і фантомні перемоги, а на просвітництво, на акції по всій Україні. Інакше градус несприйняття у суспільстві різко зросте через нерозуміння подій у столиці, як це неодноразово бувало.
Чесно – як громадянин і вільна людина я завжди був на стороні тих, кого держава і соціум не сприймають. ЛГБТ-спільнота є однією із таких верств, однією, підкреслю. Одинокі матері, люди з обмеженими можливостями, тяжкохворі є не менш уразливими верствами суспільства, ніж геї та лесбійки.
Тому я ніколи не сприйму, так само як і викривлене деякими партіями поняття націоналізму, нав’язування пріоритетів однієї групи усім іншим. Я не можу зрозуміти ейфорії у Києві щодо проведення провокаційного і ганебного для усіх заходу. Організатори не могли не знати, що закінчиться все ось так. Тим не менш, вони свідомо пішли на це. Для чого? Щоб спровокувати конфлікт.
Звісно, хто платить – той і замовляє музику. Тобто, якщо гроші ідуть з американських фондів, то і сценарій розвитку – як у США. Нагадаю принагідно активістам, що в Америці у період виступів різних соціальних груп за свої права, багато їхніх провідників гинуло. В Україні, як я розумію, убивають і цькують лише звичайних людей, а очільники дуже непогано себе почувають.
Скажіть, організатори «Маршу рівності», чи готові ви померти за права людини і свободу особистості, як Харві Мілк у США? Чи ви можете тільки підставляти людей, а потім розповідати, які усі погані? Нас, незгодних із прайдом, завжди було багато. Так само багато людей, без радикалізму «правосексуалістів» і кретинізму мерської команди, не сприймають підтримувану певною політичною силою і певними державами пропагандистську кампанію, яка розгорнулася цьогоріч навколо «маршу рівності».
То що, за вашою логікою, ми – вороги? Ми вороги лише тому, що не вважаємо правильним проведення провокаційної акції за гроші неукраїнських платників податків і з великим політичним підтекстом?
Чи є це толерантністю і свободою слова, коли притомна аргументація проти гей-прайду наражається на різку критику і цькування? Чи є народні депутати України від Блоку Петра Порошенка, які прийшли перший раз у своєму житті на нього, геями і лесбійками?
І останнє, до свободи слова. У мене є знайомий гей в одному маленькому містечку. Він працює в одній районній газеті. Знаєте, чому він навіть не надрукував новину про побоїще у Києві? Тому що в його районі це нікому не цікаво. А чи зробили щось ЛГБТ-організації України, щоб пояснити це в його районі і захистити у разі чого цього журналіста? Ні.
Тому тут ще досить великі питання до гіпертрофованого розуміння деякими активістами слів «свобода», «толерантність» та «права людини». Не треба мені чи моїм знайомим плювати в очі і закривати рота тільки через те, що ми не підтримуємо сумнівних акцій. Це – диктатура і блюзнірство, а не свобода.
Міністерству юстиції ж варто було би поставити низку суттєвих питань до статусів всеукраїнських ЛГБТ-організацій, які не мають жодного впливу на процеси, які відбуваються у регіонах – у чому ж тоді «всеукраїнськість»?
Чи багато відбувається акцій в регіонах, чи змінюється життя там, чи ідуть туди гроші, які донори дають столичним «активістам»? Звісно ні. Наші місцеві київські радикали і «активісти» єдині в одному – вони не розуміють України, бо рідко коли їздять нею, люблять і цінують її. От зробити ганьбу на весь світ – це обидві сторони (плюс Кличко) можуть.
Більше того, я вважаю, що відповідальність за поранених та безлад на Оболоні повинні нести не лише радикали, але й організатори маршу та міська влада. Адже всі, підкреслю, всі знали про можливість кривавої бані, але всі свідомо пішли на конфлікт. Тому і відповідати повинні всі.
У цьому, як це не каламбурно виглядає, теж є рівність. Рівність не лише прав і свобод, але й рівність перед законом. «Попи гапони» мають бути притягнені до відповідальності так само, як і хвацькі молодики із бітами, яких, на жаль, ніяк не може знайти Міністерство оборони для зони АТО.
Шкода, що здоровий глузд навіть після двох революцій не переміг. Усім нам, незалежно від кольору шкіри, расової приналежності, віросповідання чи сексуальної орієнтації, потрібно надалі більше думати і бачити далі свого носа. І любити не тільки себе і гроші, а й бідну Україну!
