З розпадом Совєтського Союзу припинилася сорокарічна «холодна війна», яка не раз і не два погрожувала перетворитися у криваву м’ясорубку з використанням найжахливіших засобів знищення. Фактично також закінчилася історія двополюсного світу з непримиренною боротьбою двох крайностей за домінування на землі, під землею, у повітрі і космосі, яка загрожувала існуванню людства.
Хто не радів тоді епохальним змінам? Керівництво США втішалося перемогою, здобутою такою ціною, адже підстав для Третьої світової війни нема, а заокеанська наддержава не тільки отримала лаври переможця – відтепер її почали вважати єдиним врядувальником на планеті. Не менше підстав для задоволення мала Німеччина: вона об’єдналася без жодного пострілу і посіла панівне місце на континенті. Втішалися народи колишньої так званої «світової соціалістичної системи»: вони скинули московське компартійне ярмо і відтепер могли самі розпоряджатися своєю долею. Нарешті на широких просторах у Бозі спочилого СРСР, «імперії зла і брехні», торжествували проголошені незалежними п’ятнадцять держав, які, і навіть Росія, заявили про прагнення до цивілізованого життя.
Начебто жодних підстав для тривоги! Створений російськими більшовиками «союз нерушимый», протримавшись сім десятиріч, що співмірно з середньою тривалість життя нинішньої людини, розпався, вивільнивши творчу енергію мас. Ніхто не передчував небезпеки, хоч вона проявилася вже наприкінці 1991 року, коли єльцинське керівництво, маючи на меті зберегти залежність молодих суверенних держав від постсовєтської Росії, нав’язало договір, за яким вчорашні «союзні республіки» втягувалися у міждержавне формування під назвою Співдружність Незалежних Держав.
Але, як з’ясувалося, надії кремлівських зверхників повністю підпорядкувати колишні «союзні республіки» Москві не виправдалися. СНД дихала на ладан, навіть не зіп’явшись на ноги. Найбільше ж не подобалося їм те, що «братня» Україна магнетує не до «старшого брата» з двоголовим орлом, а намагається повернутися на магістраль західної (європейської) цивілізації, з якої була силоміць вирвана деспотичною Московією, що мілітарний союз з нею республіканської Гетьманщини перетворила в колоніальне ярмо.
Одночасно з’ясувалося, що демократизація Росії не підходить, і в ній почали реанімовувати традиційне самодержавство. Справа полегшувалася тим, що після «холодної війни» не було знищено фундамент «імперії зла і брехні». Громадськість не розуміла небезпеки від більшовицького монстра, який проник у всі сфери суспільного життя, нашпигувавши його слухняними «сексотами», а відтак не було ліквідовано «озброєний передовий загін комуністичної партії» - КГБ з його численною агентурою, як опорою тоталітарного режиму. Пропустив небезпеку і тріумфуючий Захід, вочевидь, вважаючи процеси демократизації на постсовєтському просторі незворотними. Тому не дивно, що Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла резолюцію 1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» аж через десять років після резолюції 1096 (1996) «Про заходи, спрямовані на ліквідацію спадку колишніх комуністичних тоталітарних режимів». До речі, представники Росії цю резолюцію не підтримали.
Отож, прихід згодом до керма в Росії кадебістського полковника Путіна – це логічний розвиток процесів на постсовєтському просторі при нездійсненій його декомунізації («десовєтизації»). Уявімо на мить, якою була б постнацистська Німеччина, якби альянти не домоглися ліквідації нацистської партії і гестапо!
Для довідки: багато держав Центрально-Східної Європи провели десовєтизацію, використавши для цього інструмент люстрації, а також заборонили публічне використання комуністичної символіки. Найбільш послідовними у цьому з колишніх совєтських республік є Литва, Латвія і Естонія, які зробили і люстрацію, і заборонили совєтську символіку разом із фашистською. У 2011 році парламент Грузії прийняв «Хартію свободи», якою фактично розпочав процес люстрації і не тільки заборонив використання комуністичних та фашистських символів, але й передбачив зміну назв населених пунктів, якщо ці назви мають якийсь стосунок до минулої совєтської окупації. Парламент Молдови у липні 2012 року засудив злочини комуністичного режиму в колишній Молдавській РСР і заборонив використання комуністичної символіки. Раніше це зробили в Чехії, Угорщині, Польщі. Причому люстрацію проведену у Чехії можна вважати найуспішнішою.
В Україні комуністичні символи заборонені у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та Волинській областях.
Які наслідки «кадебістської реанімації» на кремлівському Олімпі на тлі збереження совєтського типу суспільства з характерною для нього тоталітарною ідеологією? Відразу треба зазначити, що вони не обмежуються територією Російської Федерації, в якій утвердився автократичний кадебістський режим. Слід наголосити, що автократор Путін прагне відновити втрачений вплив Російської імперії, піднести її на рівень світової потуги, якою був Совєтський Союз до його натурального розпаду. Для цього використовується поширення «русского мира» і «газовий зашморг» (чи шантаж). Як наслідок, узалежнені західні державці «не помічають» ігнорації норм міжнародного права кремлівським керівництвом і його намагання відновити Російську імперію в її в колишніх кордонах.
Чи можна було запобігти поверненню до влади у Москві кадебістської команди та її агресивним сьогоднішнім зазіханням? Звісно! Історія знає подібний прецедент: це - Нюрнберзький судовий процес над верховодами нацистської Німеччини. Однак цього не сталося! Лише недавно міжнародне співтовариство прирівняло злочини нацизму й більшовизму( Уже згадувана Резолюція ПАРЄ 1481 (2006) та резолюція ПАРЕ «Возз’єднання розділеної Європи» 2009 року, Резолюція Європарламенту «Про європейську свідомість і тоталітаризм» 2009 року).
Усвідомлення європейськими політиками загрози відновлення тоталітаризму призвело до створення у жовтні 2011 року «Платформи європейської пам’яті та сумління» як міжнародного проекту з дослідження злочинів тоталітарних режимів у Європі в XX столітті. У червні 2012 року на конференції у Європейському парламенті у Брюсселі Платформа заснувала правову експертну групу для роботи над створенням наднаціональної інституції правосуддя для засудження цих злочинів.
Оскільки «Нюрнберг – 2» не став реальністю, то до влади у Росії після періоду млявої єльцинської «демократизації» демонстративно прийшли чекісти, що упродовж семи десятиліть були основною опорою «імперії зла і брехні».
Західні держави недооцінили небезпеки, яка пов’язана з «кадебістською реанімацією» в обкарнаній євразійській імперії. Слід підкреслити, що так звана путінська політики «м’якої сили» загрожує не лише Україні та іншим державам на постсовєтському просторі, а відверто прагне реваншу в глобальному масштабі. У цьому легко переконатися ознайомившись із оновленою Концепцією зовнішньої політики Російської Федерації, затвердженою президентським указом 12 лютого 2013 року.
Тому знову у всій значущості постає питання ліквідації основ тоталітаризму – комуно-фашистської ідеології.
Звідси – доконечність Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму, без якого про нормальний розвиток у цілому світі не може бути мови! Якби такий суд відбувся вчасно, то і у нашій відновленій державі не захопила б державного керма окупаційна компрадорська бандоолігархія.
Якщо йдеться про міжнародно-правові підстави для такого суду, то доцільно звернутися до ст. 6 Статуту Міжнародного Військового Трибуналу, під яку підпадають злочини комуністичного режиму.
До речі, зауважимо, що під цю статтю підпадають і дії сьогоднішнього режиму Партії регіонів-КПУ, сформованого на антиукраїнській основі, який цинічно зневажає елементарні вимоги не лише права, а й моралі. Названий Статут передбачає відповідальність за злочини проти людяності, до яких відносяться вбивства, винищення, поневолення, заслання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до війни чи під час війни, переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. Під таку юрисдикцію підпадає насамперед геноцид українців, що проявився у трьох голодоморах, знищенні українського селянства і національної інтелігенції, репресіях проти нашої національної Церкви, злочини енкаведистів у перші дні війни в тюрмах на території України. Зрештою, ці злочини тривають й нині, бо новий окупаційний режим докладає зусиль, щоб фальсифікувати причини й наслідки своїх родових попередників. Заперечення В. Януковичем очевидного факту про суть голодомору як геноциду українського народу – переконливий доказ того, що непокаране зло повертається, адже національна політика Партії регіонів та її союзниці Компартії України мало чим відрізняється від антиукраїнської політики КПСС.
На більшовицьке керівництво можна повністю перенести характеристику, яку дав німецьким нацистам обвинувач від СРСР на Нюрнберзькому процесі Р. Руденко. Він зазначив: «Тільки знахабнілі демагоги можуть стверджувати, що німецькі фашисти, які ліквідували всі демократичні свободи народу і замінили їх концтаборами, які запровадили рабську працю на заводах і фабриках та відновили кріпосницькі порядки в селах Німеччини й окупованих ними країнах, є захисниками інтересів робітників і селян». Російські більшовики так само знецінили демократичні свободи інших народів, а борців за національні права кидали в концтабори. Нав’язані селянам колгоспні порядки мало чим відрізнялися від кріпосницьких порядків у царській Росії.
Міжнародний військовий трибунал, створений після закінчення Другої світової війни, мав на меті не тільки покарання, як наголошено в його обвинувальному висновку, «керівного складу гітлерівської партії, який був мозком, хребтом і рушійною силою цієї партії, без якого гітлерівські змовники не змогли б реалізувати свої злочинні плани», а й заклав основи для притягнення до відповідальності майбутніх злочинців за аналогічні дії. За цим Статутом мали відповісти перед Судом Народів керівники колишнього Совєтського Союзу, що було б запобіжним заходом проти реанімації злочинної практики, антилюдських порядків, які запроваджують В.Путін у Російській Федерації, О.Лукашенко в Білорусі та В.Янукович в Україні. Йдеться не так про особисту відповідальність колишнього кремлівського керівництва, адже більшість злочинців на сьогоднішній день уже закінчила земне життя, а про осуд більшовицької теорії і практики, яка не визнає жодних природних прав, поставивши над ними політичну доцільність та інтереси бандократії, а в сьогоднішній Україні – егоїстичні інтереси окупаційної бандоолігархії.
Звісно міжнародний суд над КПСС за злочини тоталітарного режиму має ґрунтуватися на міжнародному праві і потребує координації зусиль представників усіх народів. Зробімо висновок з рухівських аматорських зусиль у цій справі початку дев’яностих років минулого століття, які лише підважили саму ідею відновлення історичної справедливості. Насамперед треба провести широку роз’яснювальну роботу про злочини більшовиків перед народами Європи і колишнього СРСР, а щонайперше, українським народом, починаючи від жорстокого знищення героїв Крут і закінчуючи злочинами, пов’язаними з трагедією на Чорнобильській АЕС ім. В. І. Леніна.
У нинішніх українських реаліях ініціатором такого суду має виступити патріотична громадськість, оскільки тандем «Партія регіонів - Комуністична партія України» підтвердив свою спадковість з антиукраїнською антилюдською політикою більшовиків. Водночас не обійтись без координації роботи з патріотичними силами і навіть з урядами держав-членів РЕВ чи інших колишніх союзних республік, які були окуповані Москвою.
Але найбільше має бути зроблено у самій Україні. Тому Народний Рух України, повертаючись до виголошених ним на початку дев’яностих років гасел десовєтизації підтримує сьогоднішню ініціативу президента Конгресу національних громад України, політв’язня радянських часів, громадського діяча Йосипа Зісельса і розпочинає, а точніше відновлює, збір доказової бази на злочини, здійснені у колишньому СРСР проти окремих народів та релігійних конфесій.
Без десовєтизації, а значить без міжнародного суду над КПСС Україна не зможе вийти на шлях цивілізаційного розвитку, українська нація не зможе реалізувати свого духовного й інтелектуального потенціалу, а населення буде приречене на жалюгідне існування в умовах злочинного режиму.