Цікаво, а як зробити так, щоб вийшло одночасно? До речі, складається таке враження, що наші комунальні служби поставили собі завдання – виховати у простих людей такі от надможливості.
Але далі не про них, не про комунальників. А про те, як я нещодавно вирішила зробити собі невеличку прогулянку містом. До того ж погода залюбки цьому сприяла. Отож йду, тішуся, милуюся сонечком та посміхаюся цілому світові. Моя подорож породила якісь філософські обдумування життя, радості від нього. Бо насправді – це блаженне відчуття – радіти всьому.
Але тут бац – переді мною, з даху, падає здорова бурулька льоду. Далі ще й невеличка купка снігу – щоб зм’якшити ситуацію, або ж на десерт.
Лиш на мить зупиняюся, обходжу грудки льоду та з посмішкою прямую собі далі. Щоправда, тепер вона дещо щиріша та ширша, адже мене щойно оминула така біда. Але зараз прогулюючись вулицями, вже зчаста піднімаю голову вгору, аби вберегтися від бурульок та снігу зі стріх. Знову продовжую свої філософські роздуми та пробую і в цьому шукати якийсь знак та позитив. І таки віднайшла. Піднімаючи погляд вгору, можна зауважити цікаві речі. Наприклад, архітектурні орнаменти, які досі ніколи не помічала, хоч і ходжу цією вулицею щодня. А там десь у вікні посміхається маленький хлопчик з бабусею. А он там, на одному з балконів, серед старого хламу білий унітаз. Потішно. Навіть дуже.
Так і було – до одного моменту. Задерши голову догори, я не помітила під ногами ковзанки. Беркиць. І все. Після цього падіння позитив та щиру посмішку вмить розвіюють больові відчуття моєї п’ятої точки. До речі, вже й сонечко не так ласкаво почало гріти.
А далі, було щось схоже на кадри з бойовиків. Короткими перебіжками я перестрибувала на територію без льоду. Майже одночасно намагалась задирали голову догори, аби щось не впало. Знову погляд під ноги у пошуку безпечної території. Знову на стріхи. І так до рідної, такої затишної, такої найкращої у світі домівки.
А вдома мене зустрічає улюблений кіт – ще з порога репетує. Виявляється, у нього бідненького немає що їсти. То ж не дарма я так швидко прийшла додому. Недарма роздумувала над знаками. Потім задзвонив телефон – друзі прийдуть у гості. За розмовами з ними, не помічаю як моя сьогоднішня пригода переходить до розряду анекдотів. Знову радію. І думаю буду радіти з усього, що б зі мною не відбувалося. Бо – все не просто так. Все, однозначно – до кращого.
Здавалося б просиділа, отак у хаті, з рідними людьми та котом – до весни. А милувалася б зимою – лише через вікно. Майже так само, як отой малюк з бабусею.
