Міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу у своїй книзі “Стратегічна глибина: міжнародне положення Туреччини» («StratejikDerinlik:Türkiye’ninUluslararası Konumu») цікаво зображує розклад сил у регіоні Близького Сходу – за допомогою трикутних конфігурацій. Вершинами зовнішнього, найсильнішого, трикутника є Туреччина, Іран та Єгипет. Внутрішній утворюють Ірак, Сирія та Саудівська Аравія. Останній, «пасивний трикутник нестабільності» — Ліван, Йорданія і Палестина.
Книга професора Давутоглу вийшла друком у 2001 році. З тих пір ми стали свідками певних зміну регіоні. Скажімо, Сирія наразі видається найбільшою проблемою з точки зору нестабільності. З іншого боку, відносини Туреччини, наприклад, із Йорданією та Ліаном вийшли на новий рівень одразу після інциденту із «Флотилією свободи» (конфлікт біла берегів гази 30-31 травня 2010 року, у ході я кого від рук ізраїльського спецназу серед інших загинули дев’ятеро турецьких солдат). 10 червня 2010 року у ході 5-го Турецько-арабського економічного форуму у Стамбулі було оголошено про спільне рішення Туреччини, Сирії, Йорданії та Лівану створити зону вільної торгівлі та безвізового режиму.
А от рамки найсильнішого трикутника Туреччина-Іран-Єгипет залишаються незмінними. Іншим став лише характер відносин між «вершинами». Із початком «арабської весни» Анкара і Тегеран нагадують Christie’sі Sotheby’s — два гіганти, два конкуренти. Іран в особі духовного лідера Алі Хаменеї проголосив перевороти в арабських країнах «ісламськими», для яких прикладом стала революція 1979. Та не так усе сталося, як гадалося. Говорячи про шляхи розбудови демократії у Магрибі, араби схилялися до турецької моделі, яку ще у 2003 році рекомендував сам Вашингтон. Політична система Туреччини, її економічні успіхи, культурна та релігійна близькість (переважна більшість арабів регіону – суніти, тоді як іранці- шиїти) та особистий авторитет прем’єр-міністра Реджепа Тайіпа Ердогана зіграли свою роль. Крім того, зараз ІРІ підтримує режим Асада як фінансово, так і за допомогою маріонеткового утворення — партії Хізбалла, воєнне крило якої в останні місяці посилило свою активність на боці сирійського президента. Також Туреччина та Іран поки не мають спільної думки щодо майбутнього Іраку, з яким в обох країн є спільний кордон. До всього, Тегеран незадоволений рішенням Анкари – члена НАТО — розмістити на своїй території щити протиракетної оборони. Одним словом, болючих питань вистачає. Ситуацію не рятує навіть засудження обома сторонами дій єгипетської влади.
До речі про Єгипет. Тут в Анкари теж не складається. Правляча в Туреччині АКП (Партія справедливості і розвитку) підтримувала президента Мурсі. Ердоган бачив у ньому себе. у братах мусульманах — тих, хто допоможе відродити Османську імперію. А тепер, коли іхвани дискредитували себе не тільки в Єгипті, а й Тунісі та Лівії, вони вже не виглядають надійним стовпом халіфату — мрії Анкари. Народи Магрібу більше не ідеалізують самого Ердогана, а при владі хочуть бачити патріотів, а не «розсадника тероризму»Братів-мусульман.
У шахах є поняття zugzwang — цугцванг, коли будь-який хід гравця веде до погіршення його позиції. У контексті нинішньої риторики Анкари її положення можна охарактеризувати саме таким терміном. Туреччина видається ізольованою в політичному плані. Спроби Ердогана та інших турецьких керівників вирішити проблеми Сирії та Єгипту знаходять незначні відгуки з боку Росії, США, ЄС. Але напруга в регіоні досягла того рівня, коли сторони мають розставити всі крапки на Ї та Ё, і знайти ті компроміси та розв’язання, які лежать у площині політичних рішень.