«Як часто шукали ми гирло, і міст, і причал в опівнічних пустинях дворів, та хто нам повірить, що річка була тут?»…Співав колись «Мертвий Півень», а я притягну ці рядки до однієї з наших Бистриць.
Особливістю цієї річки є те, що пляж змінюється щороку і залежить від дощів та паводків, а ще — від людей, які видобувають з нього каміння для власних потреб. Тому я не зможу показати малому, як сама, будучи малою, ходила з татом купатися на «ластівчині гнізда», бо просто не впізнаю цю місцевість. Двічі в одну річку не ввійдеш — це про наші річки. Проте заходи сонця над водою однаково красиві, не залежно від берега.
В усій цій водяній мінливості є ще одна стабільність — сміття. Наближаючись до води, ти спочатку чуєш його запах. Підійшовши до води, бачиш бите скло, пост-шашликові пірамідки пластикового сміття. Іноді по течії пропливе одинока пляшка від пива. Цікаво, чи це було завжди і не помічалося мною, чи дійсно свинства побільшало.
Ми сміємося з брудної Індії, та мимоволі самі стаємо нею (але без просвітлення). За сто метрів від стихійного звалища знаходяться заможні дачі, як мінімум декілька раз за день вітер змінюється і я впевнена, що мешканцям «заносить». Але підозрюю, що до наступного нашого «виходу до води» купка сміття не зменшиться.
У країнах, де двірникам доплачують за зібрані недопалки і винагороджують за здачу пластику, в наших реаліях здається хтось доплачує за розкидання сміття. Звичайно, моє моралізаторство — це більше разовий крик душі, бо прибиранням берега я після цього не зайнялася. Але точно знаю, що дисципліна «екологічна свідомість» повинна мати місце в шкільній програмі (чи може вже є?). Бо дійсно, людина прикрашає місце, а не місце людину. І добре, коли ці «прикраси» не з пластику.
