У минулому житті (якщо можна так пафосно назвати час, який був років п’ять-сім тому) я трохи писала, ще менше малювала і справедливо вважала це несерйозною справою. Можливо, через таке ставлення всі ініціативи так і залишилися нереалізованими. І зараз, коли хтось каже «ух ти, гарний вірш», я починаю собою гордитися, і те, що раніше ховалося — хочеться переглянути іншими очима й опублікувати. Старі блоги на місцевих сайтах, поодинокі тексти, друковані в газетах (що збиралися мною і зараз благополучно тліють в підвалі), за відсутності інших доказів творчості, здаються досить незлими. Це нагадує ситуацію, коли школяр один раз за все навчання отримує оцінку «відмінно» з алгебри (яка нічого не вартує зараз), але якою можна пишатися до безкінечності (бо одного разу вона таки була). У мені часто триває боротьба між відкладанням на завтра і шкодуванням, що варто зробити ще сьогодні (але чи в мене однієї так).
За ті роки, що я знову у Франківську, звикла жити без традиційного режиму дня і зараз важко розділити час і пріоритети на домашні турботи і творчі роботи. Звичайно, в цьому не винен відносно гнучкий графік роботи чи теперішнє декретне домосидіння, а причиною є моє небажання подружитися з модним терміном тайм-менеджмент, або простими словами — навичкою грамотного використання часу. Навіть зараз, коли чоловік гуляє з малюком, мені рівносильно хочеться і поспати, і подивитися якусь дурницю, і пописати, і випити кави. А поки я визначуся, вони прийдуть додому, і той час, що тримала для себе, стане часом на всіх.
Думаю, батьківство — це найкращий спосіб відчути «рафінований» егоїзм. Коли бажання милуватися, як на нашому ліжку солодко і широко спить малюк, чергується з бажанням залишити його в в колисці до ранку (і так, щоб ні пари з вуст). А оскільки проблеми добре проговорювати, я думаю, що світ витерпить, коли ще одна мама (тобто я) почне іноді розказувати про свої стосунки з дитиною і світом. Хоча влучніше, ніж Ірена Карпа, навряд чи вийде описати досвід материнства і всього дотичного до нього. Але впевнена, що цей теперішній час у майбутньому буде викликати приємну ностальгію і думку: ну, могла ж і писати, і виховувати, а по дорозі і борщ варити J
А ще мені подобається писати «заради одного читача». Тут не йдеться про себе, а про стиль викладати думки так, ніби пишеш лист старому знайомому. Тобто, читати може багато людей, але «адресат» переважно один. Почувши про цей прийом у Юрія Андруховича (де його «Листи в Україну» — це вірші до неіснуючого друга, написані так, ніби він існує і відписує автору), я полюбила писати так, ніби мої думки — це приватне повідомлення, яке затягнулося і тепер ним хочеться поділитися з іншими. Насправді, підсвідомо, а частіше — свідомо, кожен хоче, щоб його хвалили (завжди здавалося, що «у шухляду» пишуть ті, які нецікаві загалу, або ті, які надто скромні, щоб заявити про себе). Помістивши себе десь посередині, думаю, час від часу варто привідкривати власну шухляду. Урешті, моя думка часто формується від думок інших людей, тому хай пізнають себе.