Христина Котерлін

Публікацій: 27

Любов живе три роки, а чекання — вічно?

15 травня став для нашої родини дійсно Днем сім’ї, бо ми боролися і поки ще не здалися

Три роки назад я працювала до шостої вечора, пішки прогулювалася з подругою містом і дивувалася, що у всіх кафе, де ми хотіли посидіти, було зайнято.

На банері одного магазину побачили напис "15 травня — день сім’ї". Попридумують свят, а ти потім подарунків не напасешся, жартували собі.

Я ще пару годин не підозрювала, що моя сім’я (яку можна назвати середньостатистичною) вже перестала існувати в тому вигляді, який був до цього дня. Телефон тата не відповідав, а коли і двері ніхто не відкрив — стало дуже страшно. Інсульт у тата був, ніби травневий грім серед ясного неба. Ти знаєш, що це може статися будь-якої миті, але десь підсвідомо додаєш: «Але ж не з нами».

Беззахисна дівчинка і сильний тато помінялися ролями. Спершу здається, що всім родичам можна не розказувати про ті кола лікарняного пекла, в які потрапили, рух відновиться, мова — теж. Хтось каже "пару тижнів", лікар каже, що десь за пів року. Я хочу щоб негайно все стало, як було раніше. Татове тіло знає своє.

Бабці дзвонимо і кажемо, що тато не має на рахунку, тому не дзвонить. Потім кажемо, що на роботі змучений і на вихідні не поїде на город і чекаємо, що він ось-ось заговорить. Сьогодні минає три роки, як ми чекаємо. Кажуть, любов живе три роки, а чекання — вічно?

З часом усе погане стає менш чітким, ідеалізується час до хвороби, так ніби в ньому не було конфліктів чи пустих днів.

А пам’ятаєш, як ти розказував, що піднімався на Сивулю?

А пам’ятаєш, як ти кожен вечір розказував мені одну і ту саму казку про кітку? От би Яремі її розказати.

А пам’ятаєш, як ви з мамою якось сварилися, і пішли потім гуляти, а я переживала, щоб ви не пішли розлучатися і проплакала весь день, а ви собі прийшли ніби нічого не було.

«В той ліс як часто я літав думками, коли було нестерпно між людьми», — писав Франко про реальний ліс у Нагуєвичах.

Я собі літаю в ліс спогадів, коли стає нестерпно. Думаю, кожен так робить.

Чомусь так повелося, що якщо вже свято — то це ідеальні фото. День жінки — фото ідеальної жінки. День дитини — чистеньке, незаплакане дитя.

Сьогодні, віддаючи шану моді, бачу багато ідеальних сімейних фотографій у своїй фейсбук-стрічці. Це красиво і зворушливо.

Але знаю, що ідеальне фото не означає ідеальна родина.

Більшість днів у році прісні, а найчастіше ми ображаємо тих, які найближчі. Тому день сім’ї — кожен день, а рідко в кого «кожен день як свято».

Зараз наші сімейні стосунки нагадують казку про ріпку: я підтримую тата, мій Павло — мене, Ярема — всіх.

Рада, що поруч зі мною мій чоловік, що не втонув і не втік від літрів моїх сліз і криків. Сміємося, що куди ж дінемся з підводного човна. Зрештою, оце весільне «в горі і радості» так і проявляється.

15 травня став для нашої родини дійсно Днем сім’ї, бо ми боролися і поки ще не здалися. Як кажуть у фільмах — далі буде…