Христина Котерлін

Публікацій: 31

Нам трапилась не найгірша «кімната»

Ми звикли довіряти календарям. Про любов до матері згадуємо на початку травня, про любов до Батьківщини — наприкінці серпня. Масово вдягаємо вишиванки, ставимо на дзвінок мобільника козацький марш (щоб в «маршрутці» побачили-почули, який патріот їде поруч). Помічаю за собою парадокс: в дні, коли має бути святково і безтурботно, я, навпаки, стаю серйозною, бачу купу недоліків у собі і в тому, що коло мене.

Ми звикли довіряти календарям. Про любов до матері згадуємо на початку травня, про любов до Батьківщини — наприкінці серпня. Масово вдягаємо вишиванки, ставимо на дзвінок мобільника козацький марш (щоб в «маршрутці» побачили-почули, який патріот їде поруч). Помічаю за собою парадокс: в дні, коли має бути святково і безтурботно, я, навпаки, стаю серйозною, бачу купу недоліків у собі і в тому, що коло мене.

Наприклад, біг-борди, які кричать «ми любимо Україну», «ми зробили це», «ми пишаємося», «ми можемо». Красиві пустопорожні фрази, написані на фоні карпатських гір чи наддніпрянських полів. Хто ці «ми», чому ці плакати дратують тільки мене? Може не варто довіряти всьому побаченому. А коли нічого не очікуєш, тоді і розчаруватись не буде з чого.

Згадались слова Любомира Гузара — що з того, що політик розпинається, що любить Україну, але не любить українців. Щось подібне подумалось мені з приводу Незалежності. 24 серпня ми всі озвучуємо, що є вільними, обізнаними в історії і політиці. При тому рідко хто знає гімн України більше ніж два куплети. Або кордони етнічного регіону, в якому мешкає. Ми не знаємо тих, чиє ім’я носить вулиця, на якій мешкаємо. Збираємося на марш у вишиванках, увімкнувши телевізор з низькосортними російськомовними передачами. І часто не можемо відрізнити китайську машинну вишивку від автентичної гуцульської. Що з того, що ми незалежні, якщо не вміємо тим користатись. Живемо в полоні шкідливих звичок, які «з понеділка почну викорінювати». В полоні руйнівних думок і порожніх балачок.

Формально незалежність є. Свого часу за неї достатньо люду полягло-натерпілося, тому для чого боротися за те, що уже є. Для чого займатися самоосвітою, коли в мене є диплом про вищу освіту і все ніби нічого, не треба обтяжувати себе міфічною місією «врятувати світ». Можна жити і так. Це в мені говорить пасивний українець, якого я не поважаю, якого я цураюся і якого так багато в моїй країні. І, мабуть, не мені говорити про переміни свідомості і духу, надто вже мало знаю, натомість, маю багато моментів, які дійсно цікавлять і які варто відкрити собі.

Нам бракує дитячої цікавості пізнавати світ під назвою Україна. Я пам’ятаю всі речі у своїй дитячій кімнаті, знала, для чого вони і звідки, кожен куток і кожна іграшка були досліджені мною. Це була моя країна в країні. Я пишалася своєю кімнатою, бо все, що в ній було, було моїм: і павук за шафою, і чоловічки з пластиліну, і лялька з голубим волоссям, і книжки з шкільної бібліотеки. Часом я ходила в гості і бачила кращі кімнати: в них ляльки мали рожеві спальні гарнітури, на полицях стояли енциклопедії про все на світі. Я хотіла лишитись там, де все таке не таке і краще. А, прийшовши додому, мені було соромно за те бажання зрадити. Ще певний час я крутилася на кухні біля мами або дивилася телевізор з татом. Властивість втікати від себе — родом з дитинства. Я просто соромилась зайти в кімнату, глянути в очі власним іграшкам. Вони ж не винні, що були не такі, як в інших кімнатах.

Момент усвідомлення настав іншим разом. Мій двоюрідний брат жив з мамою і татом в однокімнатній квартирі, мав маленький шматочок власного простору. По дитячих мірках він був значно нещасніший, ніж я, але не такий нещасний, як інші діти, що не мали ні батьків, ні кімнат.

Якщо ці спогади перевести на нашу 22-річну Незалежну, то нам трапилась не найгірша «кімната». З західного вікна якої — віє свіжістю ялиць і гір, а з південних —солоністю моря. Кімната, за яку не одне століття вистоювали «в черзі» наші предки. Кімната зі сміттям під ліжком і на антресолях, в якій, безумовно, відбуваються речі хороші і не дуже. Кімната, яку варто вивчити і зберегти для себе і тих, що потім. Тим, що боролись за неї, було б соромно дивитись з неба, як ми віддаємо її в оренду, чи запускаємо процес руйнування. Тому продефілювати в вишиванці і випити за незалежність — найменше і не надто обов’язкове з того, що можемо зробити, щоб жити вільно і щасливо.