Христина Котерлін

Публікацій: 31

Найбажаніші сни перед пробудженнням

...Поміж тим внутрішнім хаосом, набираю в телефоні повідомлення, в якому все чітко і виважено: «Я скучила, провідник знов приніс чай в надщербленому горняті»...

Мені довелось жити-любити в час, коли виражати власні почуття, без допомоги технічного прогресу –  неможливо. Короткі повідомлення побажання  «гарного дня» –  вранці, «солодких  снів» – опівночі. Зручно любити на відстані – каже сусідка про свого чоловіка, котрий благополучно влаштувався за кордоном і кохає до нестями дружину і Україну. Зручно, – погоджуюся я, маючи коханого в іншому місті. Не маючи наміру виправдовувати-сперечатися з сусідкою, з собою. Що з того, що є як є. Як казала бабуся – катюзі, по заслузі...

Коли не можу змінити ситуацію, змінюю своє ставлення до неї. Упаковую почуття в декілька речень, вміщаю в телефон. Лови. Все те, на що не акцентуємо уваги в час «не закоханості», раптово стає вагомим і потрібним до розповідання. Писати і отримувати відповіді. Чекати і дочекатися. Пляцок, який пекла, вийшов недопечений, книжка, яку прочитала, – змусила мене сміятися і плакати водночас. А голуби, перегодовані соняшником, так низько літають, що часом черкають крилами рукав куртки (я їх недолюблюю, якщо чесно). Напишу тобі про це, і про квітку на ніби «вмираючому» вазоні. І про те, що вільне місце на кріслі в маршрутці – то для тебе. А ще бачила автобус, що їде в твоє місто, і коли б ти також його побачив, автобус став би площею для зустрічі наших поглядів(хоч і в різних містах і місцях). Подарована заварна кава – надто гірка. А спогади про тебе – надто солодкі, щоб закінчитися. 

Невидима ниточка видимих  почуттів. А як може зникнути те, що не є матеріальним? На ніби риторичне питання знаходиться відповідь, актуальне перестає бути таким… Одного разу похитнешся, засумніваєшся в вірності того що відбувається, і почнеш тонути. Щось подібне до ночі з 18 на 19 грудня. Згадую себе, як писала листа до улюбленого дитячого святого, прикріплювала якось ту писанину до шибки і чекала з вірою в прийдешній ранок. Проте одного року лягаєш спати і сумніваєшся в можливості дива. А те, що переоцінка цінного майже ніколи не настає одночасно в обох сторін, – комусь обов’язково буде боліти. Гадаю, святий Миколай сумує, коли ґрунт дитячої душі відмовляється приймати довір’я до нього і висихає. В світі стає на одного дорослого більше. Все вагоме перетворюється на невагомий спогад.

Часом з ностальгією люблю згадувати власні переживання, які ніби пережито. З ними легко пишуться сумні поезії, вони лоскочуть пам’ять, ніби вітер землю. Ніби такий передбачуваний той вітер, водночас, такий інший кожного разу, що починаю хитатися в сумнівах, може варто було втримати…

Часом думаю, що в минулому житті я була маятником, бо як ще пояснити ту постійну непостійність і бажання порівнювати «на якому березі трава – зеленіша, сонце – тепліше». З крайності в крайність, разом з тим – постійне бажання руху. Змалку вчили, що рух – то життя. В випадку Франківська,  «Рух»  то нерухомий стадіон (але то так, до слова). Не кожен рух є корисний, рухати зламаною рукою – боляче, рушити спляче маля – до плачу дитяти, рухати минуле, яке боліло – запорука нового болю. Коли мені боляче – я сміюсь, не один письменник обігрував цю тему. Варіацій на тему – безліч. Коли я мало рухаюсь фізично, я найбільш рухома емоційно. Прокручую не реалізовані діалоги-ситуації. Нанизую на ниточку спогади. Ей, тільки не душіть мене!

Якщо подумати, всі наші маршрути – спроектовані почуттями. Похід на роботу – почуття обов’язку. Похід до церкви, в кіно, в театр, ще кудись – часто з почуття порожнечі, яку кожен заповнює згідно власного рецепту. Ще є особливий маршрут «вокзал – куди-небудь». Виникає він з почуття власної непотрібності місту, з якого хочеш поїхати. Хоча, якщо ти не мер міста, йому байдуже, поїдеш ти чи залишишся. Всі ж знають, що причина в бажання, змінюючи пейзажі за вікном, – змінити себе. Так і уявляю касу залізничного вокзалу, жіночку в синій блузці і її питання:

–  Ви як хочете втікати від себе? Плацкартом чи купе?
Ні, немає…Загальний вагон вже заповнений втікачами.

І ось я знову маятник  – хитаюся  в порожнині вагона. В голові крутиться рядок з  пісні «Пікардійської терції» – мокрі дерева бігтимуть слідом, лишиш позаду всі радості й біди. Усвідомлюю, що надовго залишити їх не вийде, вони не зможуть без мене, а я без них. Все так, як і має бути: маятнику життя – гойдатися, нам – втікати і повертатися. Поміж тим внутрішнім хаосом, набираю в телефоні повідомлення, в якому все чітко і виважено: «Я скучила, провідник знов приніс чай в надщербленому горняті».