Христина Котерлін

Публікацій: 31

Спогад дитинства. Споглядання осені

...Була осінь, з таким, як сьогодні, сірим небом, асфальтом, повітрям. Один із тих довгих вечорів, коли гуляється до відмерзання всіх кінцівок, до розмовляння всіх розмов...

Восени так солодко чіплятись за минуле… співається в пісні, і в моїй голові. Маючи на меті подолати шлях з точки А в точку Б, мені чомусь кортить пройтись «половиною алфавіту». Будую шлях так, щоб він був довший. Радію, що сьогодні без навушників і музики з них, оминаю маленькими вуличками центральну частину міста, втікаю від вічного двигуна ринку. Поміж оголених дерев і обдертих будинків. Цікаво, що було першим — цей каштан чи цей будинок?

Часом добре не намагатися «знати все». Часом добре знати, що є хтось хто знає все, особливо в дитинстві. Одним із тих знавців всього був фітотерапевт, до якого мама мене водила декілька разів на рік. Мої застудні захворювання — його трави. У вісім-десять років статуси лікарів-вчителів-родичів не означають нічого. Може, він мав науковий ступінь, і значні заслуги в сфері медицини, але по-іншому, як Травник, цього лікаря я не називала.

Перший поверх житлового гуртожитку, дві кімнатки: в одній — ліки, в іншій — пацієнти. На коридорі лавки, без спинок, з вишневою оббивкою, чимось подібні на плацкартні лави. На лавах — люди, що прийшли за здоров’ям, в людях — їхні хвороби. За дверима — зцілення, яке обов’язково відбудеться. Черги увесь час були великі, а курс траволікування складався з декількох сенсів. Така собі заповідь доброго життя: хочеш щось мати — не зневірюйся. Тепер розумію, що чогось таки Травник не мав. Кабінет, у якому він працював, — зачинено. Невже всі вже вилікувалися? Невже всі зневірилися в силі природи? Навіть він… Не знаю, але і зараз, минаючи Південний бульвар, мій ніс принюхується. Чи, бува, не запахне календулою-ромашкою-м’ятою-липою й іншими травами, назв яких не зналось ні у дитинстві, ні тепер. Не пахне, але згадується.

І якщо типові діти — лікуватися не люблять, а деякі кривляться від «Пертусіну», я була не такою. Гіркі чаї, молоко з маслом і медом, гірчичники на грудях, ноги, натерті часником, і шкарпетки з вовни — то не зле. Це ж добре, коли про тебе піклуються, а в який спосіб — не надто важливо. Малій мені майже всі процедури, окрім інгаляцій і уколів, були в радість.

Мені важко класифікувати всі ті радості, які дає життя. Але усвідомлення того, що деякі ситуації ще будуть повторюватися, а інші — давалися на разове використання, замість гармонії від такого розподілу, навіюють легенький сум. Я люблю осінь, коли вона пахне паленим листям, вулиці стають затишніші, контури дерев не такі тривожні, а контури будинків розмито-тепліші і це все — від того паленого листкового асорті. Весь простір стає теплішим і світлішим, але спогад, який зринув у голові, — інший.

Була осінь, з таким, як сьогодні, сірим небом, асфальтом, повітрям. Один із тих довгих вечорів, коли гуляється до відмерзання всіх кінцівок, до розмовляння всіх розмов. У мене був друг, хоча чого був, хоча і не друг (не знайомий, не безнадійний романтик, не одногрупник, не актор-музикант-поет, не потенційний кавалер, не брат-товариш і хто там ще). Одним словом, я гуляла з людиною, визначення статусу якої для себе я не придумала, ні тоді, ні тепер. Ми багато ходили пішки, пропустили останні маршрутки, були одягнені не по погоді, і, напевно, як то буває в такі миті, — жалілися на долю. Я — так точно. Пам’ятаю, сказала йому про осінь і про те що люблю запах горілого листя, а ці тижні його чомусь не палять…Він мовчки підняв з тротуару кленовий листочок, витягнув з кишені запальничку — і я отримала свою персональну осінь. Або не так, ми — створили собі осінь. Пам’ять запахів, пам’ять дотиків, те що не зітреться часом, те що буде в мені.

Поліровані каштани в долонях. Кажуть, коли їх носити в кишенях куртки-плаща — не будуть хворіти суглоби. Волосся, яке «вимилося» вересневим дощем, пісні, які грали з відчинених вікон, будинки, що забули т,е що в них колись було. Травник, який, насправді, фітотерапевт; друг, який і не друг і з котрим навряд чи ще колись гулятиму осіннім Франківськом. Спогади, які не те, щоб болючі, і не те щоби важкі. Просто така справжня осінь, яка спонукає мене ходити іншими вулицями. Навмисно продовжуючи свій маршрут, разом із ним продовжуючи свою пам’ять.