Люблю, коли з відчиненого вікна заходить запах осіннього листя. Кожна осінь має свій запах, свій колір і свій смак. Я відчуваю її, вона — мене. І маю людей, які спонукають відчувати усю палітру життя. Таке собі спектральне коло з емоцій, яке так само важко змайструвати-впорядкувати, як і аналогічне коло з гуаші-паперу. Хто вчився в інституті мистецтв — знає. До кожного з дванадцяти кольорів спектру ми замішуємо побільше відтінків. Вирізаємо сегменти, підганяємо їх розміри, виклеюємо їх по колу. Чим градацій кольору більше — тим спектр повноцінніший, оцінка — вища, ніч — безсонніша.
Цей практичний урок кольорознавства нам, студентам, здавався трохи безглуздим. Для чого робити вручну кольорове коло, коли у мережі тих кіл і їх комбінацій повно — качай-вивчай. Усвідомлення, як то часто буває, приходить із запізненням. Однотипна робота гартує наше терпіння, а постійність і систематичність у праці — то потрібні навики.
Він настільки художник, що йому навіть малювати картини не треба. Казав друг про мого тата (який згідно з моїми розповідями і в уяві друга мав би бути митцем). Коли у людини емоції складені і впорядковані, коли людина належить сама собі і здатна розділити життя на більше тонів (ніж типове «смуга чорна, смуга біла»), вона — вже художник. А наявність берета чи етюдника — то другорядні речі.
Наприклад, завдяки розмовам по телефону, я уявляю картини твого життя. І думаю, що твоєму місту мало би бути радісно, що ти ву ньому живеш. Хоча, гадаю, воно надто самодостатнє, щоб цікавитись своїми мешканцями поодинці. Хоча, може я помиляюся. Бо цікавими є ті, що цікавляться. І грішно ходити вулицями, але не знати походження їхніх назв. Грішно говорити про любов до життя, коли воно обмежується роботою-домом. І щоб щось пізнати, треба це полюбити. В кожного обов’язково має бути вулиця, яка є особливішою за інші. Моє місто бачило тебе зовсім мало разів, і я не скажу, що ти йому геть байдужий. Воно тебе любить. Хоча, насправді, це не воно, а я…
Відчуваю порожнечу, коли одна йду серед натовпу, і маю цілу купу емоцій, що зашкалюють, коли ступаю з тобою порожнім вечірнім парком. Радію, що можу ходити і боюсь ходити тут без тебе, боюсь, що щось лихе станеться з кимось з нас, боюсь що щось лихе станеться з нами. Відчуваю гармонію кольорів і форм, ідеальність вулиць і площ, і усвідомлюю, що колись це все було зруйноване, а потім відбудоване ще раз. На кожен сумнів має бути певність. Можна все на світі спів ставляти, сину…
Хтось, хто бачив розруху і занепад, не побоявся почати з нуля. І я не боюсь. З тобою. Я думаю про всіх, хто не боявся ступити в невідомість, і перетворити його на відомість. Я надихаюсь пенсіонерами, які, попри не надто родючі приміські дачні ґрунти, кожного року пораються на грядках, і не буває так, щоб нічого на них не виросло. Я захоплююсь художником, що сидить в затінку будиночків «стометрівки» і малює пейзажі.
Коли вже писати про свої «люблю», то я надаю перевагу провітреній кімнаті, ніж квартирі, закопченій ароматичними патичками-освіжувачами. Люблю, коли приходять гості, і стає гамірно і тісно. Коли не пам’ятаю тем розмов, але відчуваю велику приємність від спогадів, що вони (розмови і гості) таки були. Люблю осінь, коли вона така затишна і в міру холодна, коли у вазі стоять троянди подаровані тобою. Люблю думати про те, як виглядав продавець, що продавав тобі ці квіти. Цікаво, чи ті, хто вирощували їх, ставились до них належним чином. Чи не говорили непристойності при них, чи лагідно торкались пелюсток і чи уявляли тих хто придбає цей живий-не живий товар. Зрештою, ці квіти могли б стати у нагоді і в іншій (не надто радісній церемонії) — все залежить від їх кількості і кольору стрічки. Зрештою, ти міг дарувати їх не мені, але все стається саме тоді, коли має статися. Тому саме зараз я напишу, що кохаю і що люблю, коли ти приїжджаєш в моє місто, не попереджаючи ні його, ні мене про свій приїзд.