Я вперше їду сюди. Містечко за сотні кілометрів від мого. Два міста — як дві планети. Ми надто мало знаємо одне про одного, ми надто далеко, щоб знати більше. Спершу плацкартом у столицю. Сині вагони, сині сорочки провідників, сині сутінки. Круговорот людей із клунками, людей із алкоголем, людей із потребами руху. Ніч, де твоя самотність — найбільше твоя. І де твоя радість може стати надбанням цілого вагону. Але є ще і байдужість, яка і притаманна більшості.
Вдивляюсь в вагон, в пасажирів, які закрились від світу навушниками і телефонними розмовами. Чомусь не зовсім в тему згадую випадок пожежі в домі, де жили глухонімі люди, і які не могли врятуватися, оскільки не могли ні почути про загрозу загорання, ні попросити помочі. Є обмеженість від народження, а є обмеженість — набута. І невідомо, яка з них гірша. І слово «обмеженість» не хочу вжити, як образу фізичних якостей людини, а як стан духу деяких фізично сильних громадян. Про маску повноцінної людини, яка повинна бути зайнятою і потрібною, успішною й активною. Для чого цікавитись тими, з ким більше не зустрінетесь, якщо є телефонний дзвінок, як доказ того, що тебе завжди чекають. Якщо є музика, яка ізолює від шуму зовнішнього світу, яка перекрикує шум внутрішнього(якщо такий шум є).
Нам зручно жити в режимі очікування розмови, ніж починати її тут і зараз. А ще нам зручно спати на нижніх полицях… І вірити в світле майбутнє. Це я про євроінтеграцію, світло, яке засвітилось і вимкнулось, світло, за яке виходять на майдани громадяни моєї країни. Не маючи достатньо аргументів «за» і «проти» стосовно подальшого шляху країни, розумію, що бути абсолютно не залежними нам не вийде. Крутяться в голові не позбавлені сенсу фрази. «Байдужість вбиває не гірше кулі», — співають білоруські рок-патріоти. «Якщо прийшов людиною, не каменем — байдужим ти не маєш права бути!». Це вже на поет-патріот Чубай. І я вже забуваю, чи я пишу враження про подорож, чи я пишу про байдужість і силу духу, чи про кохання і очікування потяга. І чи варто сидіти за монітором, коли життя каже «живи!»
Звісно, найбільш стійкими до змін залишаються вокзальні безпритульні. Щоб жити, потрібно мати не так і багато: вокзал, як і земля, — прийме всіх. І чоловіка, який спить на своїй торбі, і жінку в брудній куртці, яка малює губи рожевою помадою, і горобців, для яких немає різниці між автовокзалом і аеропортом. Це добре, не залежати від інших — літати тоді, коли тобі схочеться, і їхати туди, де ніколи не був раніше. В моєму випадку це — місто на Полтавщині. В дорозі завжди загострюються відчуття сприйняття реальності. І несприйняття теж. Трохи кращий асфальт, трохи більше російськомовних банерів. Двоповерхові цегляні будинки і віконні рами мальовані синьою фарбою. Церкви з синіми банями, і зелені лавки на фоні мокрого листя. Що з того, що пам’ятник вождю пролетаріату забули спиляти, що з того, що читаю таблички вулиць, яких давно немає на заході країни…Що з того, коли за різним зовнішнім — живе подібне внутрішнє.
Дощ, який супроводжує, сірі поля, сірі дерева і птахи. Кольорові парасолі під дощем на майданах міст. І такий яскравий спалах любові в серці. Любові, яка не перекриває своїми кольорами світ, а тільки підвищує якість зображення. На старих телевізорах, покращення картинки регулювалось антеною «вісімкою». Хоч я і не антена і не Вітя Федорович, «покращення життя уже сьогодні» відчуваю. Бо…В моїй руці — рука, яку я не хочу відпускати. І ця рука дорожча за всі нано-хайтек-нео-супер-пупер-досягнення з усіх сфер діяльності. І тримаючись цієї руки, будь-які політичні стани в країні зачіпатимуть нас, але не дадуть нам зруйнуватися.