Залізний скелет обгорнутий кольоровими стрічками-прапорами-плакатами-тканинами. Скелет новорічного деревця обгорнутий сильною вірою у вірність свого вибору. Це не китайські скляні кульки, поспішно прикріплені ялинкоодягальниками. Це голос моєї країни(тієї, яка ще може говорити). Голос, із яким хай і не рахуються, але котрий почули.
Цілісна картина світу відкривається перед очима. Від меншого до більшого… Мені подобається ялинка, що в центрі столиці. Мені не подобаються гарно вбрані люди, які прийшли на майдан поїсти. Мені не подобаються люди, які фотографуються на фоні барикад і біля бочок із багаттям. Мені не подобається, що я відношусь до тих людей. Я виправдовуюсь перед собою зайнятістю, хворобливістю чи навіть аполітичністю. Мені не комфортно гуляти святковим майданом, бо я не була тут, коли він був не святковим. Попри все, я почуваюся щасливішою, ніж будь-коли. І не тому, що починається рік новий.
Зрештою, хіба можна вважати, що зміна однієї цифри у календарі змінить наше життя? Певно, що ні. Я щаслива, що запал в моєму серці співпадає з запалом тисяч сердець моєї країни. Я готова «горіти» і «гріти», знаю, що це потрібно. Бути там де хотілось би бути. Де скарб твій – там буде серце твоє. Цьогоріч не я одна визначилася з розміщенням скарбу і серця, й інших стратегічно важливих для життя елементів.
Мені подобається, коли внутрішнє і зовнішнє – співпадають. Рік, що минув, дав мені інше сприйняття дійсності. Мінус двоє рідних людей, котрих обіцяю пам’ятати. Плюс одна кохана людина, яку обіцяю любити. Сильний мінус у лютому-березні і мінус студентське життя у червні. Переосмислення цінностей, розширення горизонтів, рух від міста до міста і спокій в душі.
Розуміння, що разом ми сила – обробляти город і культивувати самобутність та національну ідею – найкраще разом.
Цьогоріч я не готувала олів’є, не запалювала бенгальських вогнів і не писала на аркуші списку бажань. Мене не дратувала відсутність снігу. Я ніколи не поважала діда Мороза і не писала йому листи. Натомість, було великою приємністю чекати і читати листівки від друзів з інших міст. Вкотре не дивилась звернення президента до народу. Новорічна ялинка була волинською сосною, а замість бамкання курантів приємніше було слухати стукіт серця того, хто поруч.
Дивна пора року – коли кількість емоцій дорівнює кількості святкових страв. Дивно, бо щорічний культ вживання їжі і відвідування рідних – щороку сприймається по-іншому. Бо народжується рік новий, і Той, хто щорічно народжується і помирає за нас – буде знову і цього разу. І навіть будучи дорослими до глибини душі, з дитячим захватом вдивлятимемось у небо січня, шукатимемо ту першу зірку, яка світитиме тільки нам. Щоб сказати – так, він народився! Славімо Його!
