Не треба боятися України в Європі, треба боятися російських танків в Європі. Сказав президент моєї країни у своєму новорічному зверненні. Я ж собі сказала напередодні новорічної ночі плакати менше ніж в минулому році. І уже через 10 хвилин після настання нового року порушила свою обіцянку, бо почула його промову.
Людям загалом властиво обіцяти і не виконувати озвучені наміри. Наприклад гарантії безпеки Україні в обмін на відмову від ядерної зброї були прописані в Будапештському меморандумі 1994 року. Росія підписала гарантії, росія їх порушила спершу в 2014, потім в 2024.
Акт довіри до світу, миру і майбутнього закінчується там де великі держави здатні змінювати реальність за власним бажанням. Втрата довіри робить нас сильними і водночас крихкими, незалежно чи це невелика особиста драма («обіцяти не значить одружуватися») чи коли це велика кровава драма в масштабах країни. Після того як декілька разів повіривши синоптикам ми змокли не взявши парасолю, будемо казати що всі прогнози погоди брехливі. Після декількох досвідів токсичних стосунків будемо оперувати фразою «всі чоловіки\жінки однакові».
Перші приклади порушень довіри стаються в дитячому магазині і звучать приблизно так: «Не плач, ми прийдемо сюди завтра і купимо цю іграшку». Дитина вірить, тому що вірити у дитячому віці це одне з «заводських налаштувань», воно дається при народженні на рівні з «любити просто так» і «радіти простим речам». Це вже потім батьками, друзями, соціумом підвалини довіри підриваються. Іноді це робиться свідомо, частіше не свідомо (як у випадку з дитячим магазином). І тоді порушення обіцянок перетворюється скоріше на норму цього світу, ніж на виключення.
Більша половина українців впевнена, що у випадку перемир’я з Росією війна просто відкладеться на декілька років, щоб початися знову, не виключено, що з просуванням на території Європи. Кредитів довіри до сусідньої країни ні в кого не залишилося. Сумнівів щодо її імперських апетитів — теж.
Король Норвегії у своєму новорічному звернені казав, що нам ніколи не треба переставати говорити разом (у світі, у суспільстві, у родині). Впевнена, у кожного є внутрішні монологи, часто ми говоримо в наших думках, але можемо «забувати» говорити «на живо». Зрештою не завжди говорити означає договоритися до чогось. Іноді це призводить до порушень довіри, але не завжди. Здається заради цього «не завжди» варто продовжувати вірити і давати собі і світові шанс.
