Думки про те, що ми багато речей робимо запізно озвучені-переозвучені…Йдемо до стоматолога, коли вже мало котрий зуб підлягає лікуванню. Починаємо міняти владу, коли безладдя, що навколо — поглинуло всіх і все з головою. Чи було так, аби внутрішнє не мало зв’язку з зовнішнім? Ні. Внутрішньочерепний тиск — часто залежить від атмосферного тиску. Кров на майдані Незалежності — виникає завдяки вказівкам тих, хто далеко за межами Майдану. Важкі дні, у яких стають блідими щоденні особисті турботи. Запах весни чомусь все більше пахне війною.
А у цей час хтось зсередини захищає місто від можливого «завозу» тітушок. Добре. Добре також не пускати «тітушок» у свої голови. Не дозволяти сумнівам захитатися у власній позиції. Свою лінію варто гнути. За своє майбутнє варто постояти. А комусь, на жаль, навіть померти.
У такі дні не читаються книги, не слухається музика у навушниках, не готуються багатошарові салати і пляцки, не дивляться мильні серіали. Навіть розмови стають коротшими і глибшими, але — гучнішими. І приходить усвідомлення до неусвідомлених людей. Що Україна — це трошки далі, ніж поріг рідної квартири, і трохи витриваліше, ніж того хотілося б ворогам. Безкарність мусить бути покарана. Бо не мають виправдання байдужість. І за зупинені серця, і за пролиту кров варто відповісти! Хоча б перед народом, а особливо — перед Богом. Хоча б комусь.
Упродовж тижня стались десятки неочікуваних ситуацій. І сіра смуга життя згустила барви. Вона тяжіє градаціями до чорного і стає страшно. Так як сніг, який на початку грудня білий, — чорніє до початку березня. Звісно, зміни і плинність – мусять бути присутні у житті. Але чому така дорога ціна цих змін?
Минулого тижня не стало мого діда. Поважний вік-задавнені хвороби, лікарня-реанімація, кінець життя. Лічені дні…Болюче прощання. Болючі спогади. Дідо любив співати. Пісня, котру найяскравіше пам’ятаю з дитинства, – «Рости, рости Черемшино». Як, виявилось, вона не народна, а має конкретного творця – оунівця Михайла Дяченка. Писана у роки Другої світової, присвячена дівчині з псевдонімом «Черемшина». Смерть і любов. Як часто вони ходять поруч. Як часто вони діють разом.
«Україно, Україно, Україно!
Україно, краю мій!
Я за тебе, Україно,
Муки тяжкії терпів».
Сльозоточивий останній куплет. Після виконання якого дідо закурював, а ті, хто чули пісню, терли очі. Актуальний куплет, бо за Україну вмирають, здавалось, у відносно мирний час. Її люблять і за неї терплять…І якщо передбачити смерть хворої людини – можна. То уявити мертвими десяток молодих людей пару днів тому – здавалось нереальним і не потрібним. Життя дається, щоб жити. І ніякі квартири у новобудовах чи безбідне майбутнє тих, хто виконує вбивства, – не вартували життів невинних людей.
Думаєш, дійсно, краще би вже лютий лютував погодою. У час, коли день стає світлішим і довшим, – темна смуга життя народу стає ширшою і темнішою.
З’являється страх, а у нього, як відомо, – великі очі. Зіниці мого народу розширюються і темнішають. У журналістки, що веде репортаж з «поля бою», тремтить голос і плутаються слова. Але вона говорить правду, усвідомлюючи, що ця правда може бути останнім, що вона скаже. Говорить у темряву, до народу, що дивиться у свої телевізори, говорить і просвітлює водночас. Бо немає такої темряви, яку би не розсіяло світло. Гадаю, Прометею теж було страшно, коли він, тримаючи в руці вогонь ,зробив крок в темряву. Подальша доля міфічного героя відома всім. Виходить, щоб хтось мав світло і затишок – хтось конче має бути прикований до скелі? Зрештою, навіть Син Божий помер для того, щоб інші спаслися. Це, мабуть, можна назвати жертовністю, і в кожного вона своя.
Хтось жертвує речами і грошима на Майдан, хтось – жертвує життям. Хтось боїться за долю своєї родини і перевозить її разом з своїми статками у європейські країни, а хтось – будує європейську країну у своїй. Ми залежні від обставин доти, доки нас – меншість. Доки ми дозволяємо собі бути залежними. І вбити раба всередині себе – особисте завдання кожного. Зрештою, це вбивство є безкровним. Зрештою, народ має іскру в очах і відрізняє світло від темряви. І я люблю його. І з сльозами в очах думаю-пишу-кажу:
«Слава героям України! Тим що на землі і тим що в землі!»
