«Не їж того, животик буде боліти», — каже жіночка до чорного песика, якого вигулює на повідку. Він маленького росту, і, як більшість низькорослих псів, досить активний, вишукує в траві щось, пробує на нюх і на зуб. Добре, що нам усім дається можливість проявляти свою турботу. Без Бога — ні до порога, каже народна приказка. А без любові — навіть не варто підходити до дому.
Так, прояви того, що буває без любові, гарно спостерігаються в останні місяці. Без любові до свого народу, президент дає укази вбивати його. Населення, яке не любить свободу, оплакує повалених вождів-поневолювачів. Фальшива братська любов Росії окуповує Крим, погрожує жорстокими розправами тим, хто «не згодний». Зрештою, тих, хто любить говорити про любов, завжди більше, але, справді, тих, хто вміє любити, — меншість. І це, певно, той випадок, коли добре бути в меншості. Мова любові — вона однакова для всіх (якщо ти не глухонімий).
Ввечері говорю тобі, що зрізали аличу, котра росла біля під’їзду. Мені не вистачає її, я гостро відчуваю зміни. Роздумую вголос про плинність і приреченість, про залежність від обставин. Відповідаєш, що за кожним зрізаним — виросте нове дерево. Вірю тобі. Усвідомлюю власну песимістичність, і так соромно, що в мені є для неї місце. І так радію, що маю того, хто витягне мене з чорної водойми сумнівів. Зігріє чаєм (навіть, коли той чай зроблю собі сама, думаючи про тебе). Добре мати рятівників, а ще краще — самому навчитись «плавати» і стати рятівником для інших.
А ще згадався фільм «Заплати іншому». Він гарно розгортає принцип ланцюжкової реакції з добрих справ. Так само — і зі справами не добрими. Пам’ятаю, як заздрила діткам, які на лижах катаються з більшою впевненістю, ніж дорослі. Вони не знають про забої, про можливі каліцтва і переломи. Вони вміють помічати в житті життя, а не смерть. Їм достатньо знати того, що їх люблять, щоб відповідати тим самим, замість того, щоб вишукувати причину любові. Зрештою, в любові нема причин, вона або є або ні.
Хоча, насправді, я хотіла написати про втрати і здобутки про любов і тих, що з нею. А виходить якесь покривало, зшите з різних клаптиків спогадів-відчуттів. Хоча раптом і таке зігріє когось…
Перший тиждень Майдану на зупинці почула розмову двох чоловіків, які казали, що без крові революція не реалізує себе. А ще десь в ті часи дивилась з другом документальну стрічку про Білорусію і протести в ній. Фільм лякав жорстокістю, наганяв тривогу, але чомусь ми були певні, що в нас все буде по-іншому. Так і було. Жорстоко, тривожно і криваво. Першого грудня, сидячи в лікарні, провідуючи друга-севастопольця, якого жорстоко побили за активність у франківському майдані і виразну громадську позицію, згадала розмову чоловіків з зупинки. Невже справджується? Найгірші побоювання, як правило, справджуються. Чому даються накази бити і калічити? Чому вони виконуються?
В гарячу фазу Майдану я не дивилась опівнічні новини. Бо вони від мене не були залежні, а я від них — так. Страх і співпереживання — це той максимум, що я могла дати в час, коли горіли шини і люди, коли падали і падали повстанці, падали і не підіймались більше ніколи. Десь тоді подумалось мені, що не мати страху і бути обережним — то різні речі. В час, коли я обережно перемикала канали, хтось без страху стояв на барикадах. Ще в той час була молитва — та, що з молитовника, — довша і неуважно промовлена. Та, що поспішно складена самостійно, складалась з одного-двох речень, і чомусь вірю, що була сильнішою. Зрештою, короткі повідомлення в Твіттері активніше працюють, ніж п’ятисторінкові статті. Хоча знати варто і ті, й інші.
Часом хочу думати, що Бог має відповідати сучасному життю, і в час, коли нам дано таке випробовування, — просити захисту варто швидко і лаконічно. Бог, в свою чергу, думає, що він нікому не має відповідати і робить те, що має робити, згідно зі своїм задумом.
Якщо метафорично, то ці революційні осінь-зима-весна — своєрідний навчальний рік. Хтось так нічого і не навчився, когось перевели в іншу школу, а когось — виключили назавжди. Хтось мовчки стояв в кутку, а хтось рвався до дошки, щоб висловитися. Було важко, але раз ми опинилися в цьому класі – значить, так і мало бути. В житті все стається, як правило, тоді, коли і повинно. Так само і ми — де б не були і що б не робили, ми завжди в потрібний час і в потрібномумісці. Того, що ми — лиш мікроскопічна частинка задуму когось великого, хто стоїть над нами. А часом через уроки, які прогуляли, доводиться лишатись ще на один рік.
Між іншим, жіночка, яка вигулює свого песика, підгодовує дворових котів і псів, бо любов’ю і їжею варто ділитися.