Таку картину часто можна спостерігати в холодильнику: ложка борщу у великій каструлі, шматок масла на тарілочці, кусень сала в трьохлітровій банці. Знання (точніше — незнання) ергономіки найкраще проявляються у кухонному побуті. Гуляючи по столиці з подругою з Харкова, говорили про те, що багато речей можна б використовувати з більшою користю.
Наприклад будинок Кабінету Міністрів виглядає так, що коли б потіснитися, у ньому вмістились би міністерства ще десь п’яти країн. Така невідповідність форми до змісту муляє око, розвиває похідні думки. Чому британські політики (з рівнем їхнього життя) можуть їздити на велосипедах? І чому на наші джинси і футболки з явним презирством дивляться охоронці міністерської парковки, повз яку проходимо.
Чим бідніше живе народ, тим розкішніше живе його правляча гілка. Загальновідома думка. Як і та, що вечірні переїдання спричинені не голодом, а підсвідомим бажанням у випадку смерті (яка може застати вночі) померти ситим. Зрештою, поняття ситості у кожного — своє. Так горобчик, якого годую булкою, легко стає ситим, а відомо хто — і золотим батоном не насичується.
А ще особливість людей така, що відсутність «чогось» варто компенсувати присутністю «чогось іншого». Так, естрадні співачки, не маючи голосу і музичної освіти, збирають стадіони завдяки своїй зовнішності і вдалій рекламі. Японці малюють персонажам аніме величезні очі, бо у самих розріз очей доста вузький. Низькорослі дядьки і величезні джипи, маленькі доходи та великі кредити. Ну, і не можна не згадати великих диктаторів, які при низькому рості мали свою вищість над світом. Гітлер вбивав з ненависті, теперішній світ і його правління більш милосердне — тому вбиває з любові.
Втратився лік кількості загиблих у сутичках «за Україну» і «проти». Подібні смерті трапляються так багато і часто, що вони перестали бути сенсацією. Я не хочу таких норм. Я хочу, щоб люди йшли з життя від старості чи від власного не бажання жити. Але ніяк не від куль чужинців. Хоча у дечому самі і винні…
Ми не хочемо мити тарілку, тому залишаємо її комусь або «на потім». Маленьку дірку у зубі виношуємо, доки в нім не утвориться «чорна діра». І взагалі відкладання сьогоднішнього дня на день завтрашній характеризує багатьох з нас (зрештою, ми і утворюємо народ). Цим відкладанням вдало користується інший народ (точніше — його політики). Бо поки ми думаємо боронити кордони Сходу чи ні, на них проникає купа сепаратистів, і перетворює країну на іншу країну. У якій варто боятися і боротися за право жити в ній.
Доречною видається історія про святого Франциска. Одного разу святий зі своїм учнем заблукав в околицях якогось селища під час сильної зливи. І учень казав, якою б радістю було зараз зігрітись біля вогню і одягтись в суху одежу.
Франциск казав, що справжня радість була б тоді коли вони лишились ночувати на дворі, під дощем, притулившись плечем до плеча. Бо ж легко радіти, коли все в житті добре. Легко взаємно любити і взаємно ненавидіти. Легко пережити зиму з автономним опаленням і літо в кімнаті з кондиціонером. Важче усвідомити, що окрім кімнат є вулиця. Знайомий казав, той хто погоджується на розкол і поділ країни, не гідний називатися мешканцем своєї країни. Бо якщо жителі країни можуть допускати такі думки, то загарбники можуть позволити собі їх поготів.
Зрештою, «Борітеся — поборете, вам Бог помагає». Тому ми боремося, і, щоб навчитися радіти з великого, поки що радіємо з малого. Адже варто знайти своє. Варто знати своє. Не варто віддавати своє. Варто вчитись організовувати життя в собі і довкола себе.