Кажуть, коли за покійником дуже плакати, йому буде важче потрапити на небеса, ніж тому, якого помірно оплакували. Я, напевно, своїм дідам і бабусі у цьому питанні дала клопоту. Ну ж не можуть люди, які завжди були, одного дня перестати бути. Набирала жалю і сліз, згадуючи нереалізовані спільні наміри.
Так, із одним дідом я ніколи не каталася на катамаранах на міському озері (то була спільна мрія). Але коли створилась мрія, я була ще маленька, і не піддавалась до такого роду прогулянок. А потім діда почали боліти ноги, і вже до прогулянок не піддавався він. Зате дідо навчив мене грати у шахи, а робити знімки на фотоапарат «Київ» навчить коханий. Бабця навчила готувати страви і напої з дуже простих продуктів (часи Другої світової не тільки цього навчать). А другий дідо навчив текстів старих пісень, але не навчив гарно їх виконувати.
На городі баобаб
Вам співає Вася Клаб.
Так тиждень тому, починався вечір пам’яті Василя Гонтарського. Я не надто розбираюсь в музиці часів, «коли я була дитина». Але усвідомлення, що це щось вартісне, не підвело мене. Дорослі жінки і чоловіки, вдягнені в кольоровий одяг, з темним пивом в руках і браслетами на руках, згадували історії про друга-музиканта. Співали свої і його пісні. Думаю, там, де він зараз, така увага є приємнішою за вичавлені жалі і гіркі сльози.
Зрештою, для життя людини, не обов’язкова її присутність у світі. Дивлюсь фото деяких своїх родичів, і знаю, що попри фізичну відсутність, вони більше, ніж присутні в моєму житті. І нікому немає кінця, навіть тим, хто не з нами. Співає російський рок-гурт.
Немає кінця і смертям на Сході України. Щодня відбувається щось. І коли ми не стежимо за новинами, це не означає, що там нічого не відбувається.
Зрештою, на кожну дію є своя протидія. А на кожну застуду — свої ліки. Колись я мала вибір: поступати на навчання в медичне училище на Полтавщині, чи залишитись і поступати у Франківську. Вибір на користь другого міста свідчить про мою прив’язаність до рідного міста і тих, хто в ньому. Врешті-решт, Полтавщина дала мені щось краще, ніж медичну освіту, а саме — коханого чоловіка. Який зараз зі мною в Франківську, лежить з температурою і кашлем в ліжку, а я варю чай з липи і шипшини і щаслива з можливості піклуватися.
Дощові вихідні вдома — це не найгірший варіант вихідних. Можна дивитися багатогодинні фільми і пити багато чаю. Говорити про зовсім близькі речі і мало розмовляти по телефону. Радіти з того, що кішка вкладається вночі в ноги, і що можна багато спати. Звісно, все має бути в міру, тому від літа хочу чекати мінімум холодних днів і простуд, і — максимум руху. А поки так радісно слабувати і доглядати того, хто такий дорогий. Слухати чиєсь серце і заглядати в своє. Бачити там багато любові і віри, остраху за майбутнє і солодкого щему з теперішнього. Радію, що помічаю речі, на які в іншому випадку не звертала уваги. Хочу, щоб так і тривало.
А ще дуже хочу, щоб Меморіальний сквер, що позаду драмтеатру, не поповнювався новими могилами. А Російська Федерація — не поповнювалась новими землями. Бо одне діло — однойменна гра у соцмережі з віртуальними гравцями. Інша справа — справжні людські життя, які не повернеш, навіть маючи великий рейтинг в грі. Одним словом, я за те, щоб живих любили і цінували, а за покійних — молились і згадували хороше. Отакий маніфест виходить.
