Фраза, що щасливим людям не потрібні календарі і годинники, дуже хибна. Переконалась в цьому вчора, коли незнайомий дядечко привітав зі святом. Те привітання ніби витягнуло мене зі сну. Це ж четверте грудня – Введення в Храм Пресвятої Богородиці (по-галицькому – Введеніє). З дитинства вірилось і зналось, що як в цей день проживеться-поведеться, так буде цілий рік. Тому мала Христинка (я), намагалася контролювати всі свої дії і бути максимально продуктивною. Продуктивність здебільшого вимріювалася виконаними домашніми завданнями і послухом. І ось я згадала, що на дворі грудень. І я вже не маленька. Це ж далі більше ніж півроку проживання в столиці. Два місяці подружнього життя. Життя насичене подіями триває, а я часом забуваю, який сьогодні день тижня. І від того зовсім не почуваюся щасливою.
І всі ці «каші» в голові, від того, що мені як виявилось бракує життя «за календарем». Коли знаєш, що неділя це свято, і люди ідуть до церкви. А завантаження пральної машинки і вологе прибирання в кімнаті варто було зробити в суботу. А в середу і п’ятницю варто б і обмежити своє харчування. Натомість цього немає. А є хвилі натовпів, які несуть-несуть. І я піддалась течії, і теж несу. Страхи і посмішки, клунки з супермаркетів, і книжки з книгарні. Спогади про те що сталось зі мною і не в цьому місті, і про те що мене чекає. Часом веду внутрішні діалоги, часом описую їх. Як казав Гомер(той що Сімпсон, а не той що в шкільній програмі) у думках все значно гарніше, ніж коли я починаю їх озвучувати.
В дитинстві, про те що життя рухається так, як і повинно, мені нагадували релігійні свята. В них дивним чином переплітались християнство і віра в силу природніх сил(вибачте за тавтологію) що була до християнства. Так весняні громи, були нічим іншим як гуркіт возів ангелів, які везли калачі до празника Зелених свят. А на Купала плелися вінки, котрими прикрашали ворота і фіртки. І котрі мали захистити від всього злого. На Петра і Павла не можна було лазити на дерева, бо Петро скине. А на Главосіки (11 вересня) не варто сікти капусту. Хоча я того і не вміла до недавніх часів. На Михаїла – починалася зима, і на ранок за вікном було світло і пухнасто. А від Миколая до Йордана то час суцільної містерії. То була моя особиста зима(і закінчувалась вона не так як усі зими, з відлигою) а після Стрітення. Бо вже тоді, навіть попри люті морози, відчувався повільний прихід тепла. А з ним і Великдень, а потому знову гуркіт ангельських возів…
Мені прикро, від того, що доросле життя робить людину менш чутливою до себе. Палітра відчуттів наче і повноколірна і арсенал пензлів – нівроку. Але все воно якось з градаціями до темного. І як не парадоксально цю темряву я бачу в освітлених будинках і магазинках столиці. В темному метро, з його світлом на станціях і в яскраво одягнених перехожих і в постійному русі натовпу. Який несеться за грошима, кар’єрою і іншими красивими словами, притуплюючи відчуття і стираючи відчуття пір року і календарів. Я прокинулася. І мені дуже хочеться бути вільною від цього ритму, бо знаю, що є місто в якому все простіше і значно щасливіше.
