В дитинстві я любила розглядати красиві міста і місця. Не важливо, був це набір листівок чи окремо відведені сторінки в маминому журналі “Наталі”. Мені подобалось поселяти себе в той чи інший красивий пейзаж або дім, довго вдивлятися в нього, і уявляти, як я розпоряджаюся цими просторами. Оскільки дитячі мандрівки обмежувалися селами в радіусі шістдесят кілометрів від Франківська і коштували мені «закачування» в автобусі, віртуальні подорожі не вартували нічого. Тому їх я любила.
А потім якось так закінчилися мріяння, будь-який глянець викликав презирство. І мрії народжувались не з відкривання журналів, а гаманця. Напевно, тоді почалось дорослішання. З’явилися бажання побачити вартісні місця і міста країни, але вони не супроводжувалися захватом. А, швидше, якимось раціоналізмом (чи дорого потрапити в омріяне місто, чи дорого там коштує вулична кава і обід, чи безпечно жити в обраному домі). Десь за тими зважуваннями затиралися мрії про ідеальну подорож, і часто бажання “проти” перевершувало усі “за”.
Велике полотно дорослого життя і власного вибору виявилось доволі обмеженим. Так, працюючи в книжковому магазині, в мене зменшились книжкові мрії. В будь-який момент я можу погортати якісну річ, ціна котрої — декілька моїх зарплат, і не відчувати ніякого захвату від переглянутого. Я з захопленням дивлюсь на тих, хто приходить в магазин за поліграфічною мрією. Коли потрібної книги не виявиться, просить знайти в інтернеті того, хто може продати. І отримавши телефон – дзвонить до людини і каже: «Я хочу придбати». Потім дякує за допомогу, розказує, як довго шукає і як мріє почати читати.
Натомість, мій голод до книг і моє «я хочу» задовільнилися. Немає книги, яку я б хотіла прочитати, і це сумно. Виявилось, що я не так хотіла читати, як мати можливість це робити. Ну, а далі все зрозуміло: намір прочитати всю українську і зарубіжну класику так і лишається наміром. Як підсумок: мрія про читання не була потребою.
Якщо довго не робити фізичну розминку, тіло дерев’яніє, і звичайне присідання зав’язати шнурки на кросівках виявляється зовсім не звичайним. Якщо довго не звертатися з молитвою чи розмовою, чи думкою до Всевишнього, врешті, зникає вміння це робити (а, значить, — і вміння вірити). Що там говорити: навіть просте рахування «в умі» за відсутності комп’ютера-телефона викликає хвилювання у вірності власних розрахунків. Натомість, бабця, яка продає сир і молоко, пучечки цибулі і петрушки, без всякої техніки порахує (і не обрахує) незаокруглені ціни своїх товарів. Виходить підтвердження інтернет-фразочки: мовляв, телефон стає розумнішим – а ти ні.
Так само з мріями: м’яз мрій – атрофується. Вони закінчуються там, де починається наше лінивство і сумніви. Дивлячись в вікно, побачила голуба, що пролетів на рівні мого шістнадцятого поверху і далі. Цей голуб, який перегодований хлібами і соняшником, який лінується відлетіти, коли ступаєш тротуаром, і ледь не наступаєш на нього. Виявляється він може літати. І ми можемо. Достатньо тільки розправити крила, і вживати поменше вуглеводів.
