Давненько не каталась потягами. Якось більше звикла до традиційних автобусів від туристичних агенцій. Так, втомливо. Зате просто й зрозуміло. Сіли собі в рідному місті з сумками, здружилась в дорозі, зазнайомились. Зупинки. Магазинчики. Кафешки дорогою. Якісь нейтральні фільми по ТБ, заколисуючі пейзажі. Десь 20 годин в дорозі. А наранок вже видно море. Пансіонат і спокій. Таким був мій звичний маршрут до моря.
Щороку намагались відпочити саме там. Так по-патріотичному. І близько. Цього року відмовлятись від літнього відпочинку не хотілось. Але так і не вдалось знайти хоч одну людину, котра б погодилась ризикнути й поїхати зі мною. Відмовки були передбачувані — страшно. Там росіяни. Ми із Західної України. Можуть забрати. Арештувати. Близькі будуть хвилюватись… Їду сама. Страшно.
Ще добу втратила через історію з потягами. Маршрут Івано-Франківськ — Сімферополь відмінили. Залишалось два варіанти — Тернопіль або Львів. Близько. Не купила квиток наперед — потреби не було. Щодня відстежувала в неті кількість вільних місць — десь 50-40 було завжди. Потяги їхали напівпорожні.
Отже, Крим... Доїхати було складно. Вокзал Львова. Очікуємо поїзда. Затримка. Ненадовго, але все ж. Перед вагонами купа людей. Всі з валізами. Настрій зовсім не туристичний. Провідники також мовчазні. Намагались віджартовуватись самі пасажири між собою. Виїхали. Як завжди. Знайомимось… Виявилось, що серед шести людей в Сімферополь (чи просто на територію півострова) їдуть один чи двоє. Всі інші просто до якось із станцій. Тільки знайомлюсь з людьми, а вони за кілька годин виходять. Навіть складно перелічити всіх й запам’ятати… Складно.
Ще до приїзду проходили два блокпости. Кордон. Затримка через це більше двох годин. Спершу наша, українська. Поїзд оточують. Входи й виходи блокують... Заходять люди в формі. До кожного в купе по одному. З маленьким таким приладом. Вводять туди дані з паспорта. Питань не ставили. Просто пробили дані кожного (судимість чи проблеми з законом...). І пройшли далі. Наші прикордонники були привітними. Ніякого дискомфорту чи огляду речей…
В Джанкої — другий кордон. Це вже інше. Кордон. Відчутно. Зайшло їх багато. “Росіян”. Ще годинки за дві ми заповнювали еміграційну форму. Там вказували паспортні дані. Мету візиту. Пункт призначення. На скільки днів туди їдемо. Дата. Підпис. Ретельно дивились паспорт (всі сторінки), задавали питання- чому й куди їдемо. До кого і на скільки часу. Зі зброєю зайшли. Якийсь чоловік почав бігти по коридорі. Провідниця й прикордонники за ним. Скрутили миттєво. Двох бабусь-пенсіонерок — висадили. Була вказівка жодної людини пенсійного віку в Крим не пускати. Причини очевидні. Наші люди якраз тоді кинулись оформляти російські пенсії й громадянство. Але Раша вміє економити кошти й рахувати гроші.
Підкреслено російська мова. Зверхність. Налякані провідники. Страх і нерозуміння. Якась жінка їхала на роботу в пансіонат. Їхала вже третій рік туди. То господар на вокзалі мав зустріти — боявся, що затримають. Казала, що вперше таке. Він заспокоював її телефоном. “Все буде добре. Я тебе заберу” (ламаною російською)… Проїхали таки. Прорвались. Втома й неспокій. Дорога важка. Спекотно. Сімферополь. Колії. Переходимо.
Поспішаєм… Але ж не пройти. Ми в чужій країні. Нагадують... Сім людей перегородили дорогу й пропускають вибірково. Всі в броніках і зі зброєю. Багато патрульних десь далі ще видно. А ці вибірково перевіряють паспорти. У декого оглядають речі. Переважно прискіпуються до чоловіків (високих, сильних)....З дубинками. Дуже багато міліції. Російських прапорів. Це таки вже не Україна — кричить все довкола. І мова. Чужа. Вокзал. Натовт. Таксисти. Важливо не вступати в діалоги, а просто йти.
До точки призначення мене пропонували довезти за 200 гривень. Автобусом — 40. Різниця є. Не хотілось йти з рюкзаком до каси. Так ще дешевше — 32 гривні. Дощ. Потім вітер й град. Дивно зустрів мене курортний Сімферополь. Було складно виїхати з міста. Раптом( за 20-30 хв.) вода сягала в деяких місцях до коліна. Затори. Люди змокли. У автобус водій не брав без квитка. Мав тільки свої 4 місця (на бензин) і всіх інших відправляв до каси. Все дуже дисципліновано. Сидять по місцях, їдуть по графіку. Ніяких стоячих пасажирів.
Перед постом збавив швидкість і заборонив підходити до дверей, поки не зупиниться. Всі дуже налякані. Нові правила й порядки. Все по закону. Йде переділ сфер впливу. Люди щиро вірять, що починається нове життя... Що це інша країна. І тут буде ця залізна рука... Все за правилами! Ніяких порушень. І прапори. Скрізь. На будинках, машинах... Ятки з сувенірами й прапорами на кожному кроці. Це Раша! Вони справді вірять, що, начепивши ту шмату, стануть росіянами і заживуть в комунізмі! Розповідали, що ДАІшники возяться цілими днями (по 3-4 машини). Зупиняють всіх, незалежно від статусу. Таксисти, маршрутними, просто водії. Всі налякані й намагаються жити по-новому. А все інакше.
Тепер про пансіонати й приватний сектор, де здають житло. Насправді пора затягувати ремінці. Це поліцейська держава. Всі на всіх стукають... Сусіди миттєво доповідають, хто й у кого живе. Це податки — коли офіційно — або хабар. Знову ж таки правила гри поки невідомі. Це тимчасово все. Маленькі бонуси й полегшення. Ковтки повітря перед остаточним перекриттям кисню. Далі — гірше. Все по закону.
Ціни ростуть. Дороги ті ж. А туристів нема. Зовсім. Все пусто й зачинено. Ще є здивування й очікування на диво. Винна України. А люди дикі. Бідні й жадібні. Ми погані. В усьому завжди буде винна Україна. Вода дорога — Україна не дає. Туристів нема — ми не пускаємо...І так по колу. Товарів в магазинах бракує — так українці ж підривають фури й грабують.
Ціни, насправді, високі. І татари, і будь-хто в сфері послуг за рахунок кількох людей хочуть покрити видатки. Коктебель. Середня кафешка. Кава, шматок піци, якись коржик. Китаєць обслуговував. Він і власник, і офіціант. Гривень 110. Насправді дорого, бо то не кафешка, а забігайлівка.
Неприємно вразив й навіть шокував один факт. Вокзали маленьких міст — не те, місце, котре відвідуєш просто так. Їхала за квитком на залізничний у Коктебелі. Пам’ятник Леніна. Все таке велике. Монументальне..... Поруч палатка. В ній прозора велика скринька, майже повна. Люди в камуфляжі — троє. Трохи далі двоє у формі — патрульні. Табличка “На Славянск”. Люди підходять й кидають. Кидають, щоб терористи вбивали українців…
