«Про те, що ведеться збір коштів для операції Толіку Головатому на сьогодні – благо – загальновідомо. І вже зібрано дуже багато – й залишилося зібрати лиш частину, але сума ще та. Та є головне – є впевненість в тім, що необхідні гроші будуть зібрані й більше того – вчасно.»
Так ЯЯ писала ще в вечері 11 квітня, а вже по обіді 12 квітня стало відомо про те, що на рахунок клініки де знаходиться Толік Головатий були переведені 65 000 $ обіцяні Азаровим (що перебував у Ізраїлі 15 березня) на операцію хлопчика. Тож – додані до 75 000 $ зібраних нами, і така величезна сума у 140 000 $, необхідна для оплати операції по пересадці кісткового мозку та реабілітаційний період – ЗІБРАНА!!! 
Зараз, перечитуючи тему на Калуському форумі відкриту ще 9 листопада 2010 Лалією (Світланою), бачачи з чого все починалося – з її тихого прохання про увагу до біди у своїй родині, з її слабкого зневіреного заклику допомогти її племіннику, який виснажений хіміотерапіями та все ж таки хапається за життя, й котрому потрібна дорога операція. Адже тоді й справді, важко було повірити в те, що така неймовірна для нас сума може бути зібрана.
Й справді, коли я відкрила ту тему вперше … передивившись її, мені не хотілося читати заглиблюватися в неї – адже, як я в той час подумала – «Що я можу зробити? Чим спроможна допомогти? Бо для мене такі гроші так само небувалі, як і для родини хворої дитини.» І, відчувши власну безпорадність й безсилля (а для мене то най мерзенніші відчуття) – я хутко закрила ту сторінку на форумі. Простіше кажучи – я відвернулася від чужої біди, відгородила себе від почуття відрази, що охоплювало мене через розуміння власної безпомічності. 
Так ставалося й раніше. Бо інформація про подібні проблеми – хворих дітей яким необхідне коштовне лікування – час від часу зустрічаються нам у повсякденності. Дійсно, я давно навчила себе не бачити ці прохання про допомогу, абстрагуватися від них, тому як усі озвучені у тих закликах суми є надто великими для мене.
Пізніше, у березні 2011, до мене звернулася Ірина, на форумі вона Tandylight (Тенділайт, чи як ЯЯ її любить називати Тенділіні). Вона запитувала в мене, чи я читала тему, що відкрила Лалія про необхідність допомоги 6-ти річному хлопчику – я їй збрехала у відповідь, сказавши, що не читала. Я добре пам’ятала ту тему і про що в ній йдеться. Та трохи згодом, бачачи, що тема інтенсивно обговорюється – таки повернулася до неї і виявила, що Лалія та Tandylight змінили концепцію проблеми. Тепер йшлося не так про те, що потрібна сума у 100 000 $, як про те, що потрібні 80 000 людей готових поділитися 10-тьма гривнями для порятунку цієї дитини. І зрозуміла, що у цьому я справді спроможна їм допомогти. 
Мені довелося продовжити канікули своїм «мученикам» 
ще на тиждень, хоча по справжньому цьому не зраділи лише двоє з них: один чекав на новий твір, інший – перехід на спец. інструмент, а цей процес проводиться виключно під моїм пильним оком.
За той тиждень, попри поширення ідеї про «10 гривень» серед своїх знайомих, увесь свій час провела перед комп’ютером розсилаючи листи із зверненням по різного роду установам. Та добре розуміючи із власного досвіду, що саме, в таких закликах, відвертає людей від бажання приймати участь у подібних акціях, склала своє звернення роблячи акценти на позитивних сторонах справи. Додавала чудове фото Толіка у бандані та приправивши посиланнями: на форум, де б бажаючи мали змогу слідкувати за перебігом подій та збором коштів; на офіційну сторінку Толіка в Інтернеті, де – благо – вже була викладена вся потрібна інформація; на соціальні мережі, де були утворені відповідні групи; координати рахунків.
Писала й російською й українською мовами, проте мене приводило в стан ступору необхідність відсилати листа у Хмельницький, тому як відомо, що мова їх спілкування … надто відрізняється від кожної з них. Я навіть спробувала було написати їх … діалектом, та перечитавши кілька разів те своє творіння – зрозуміла, що говорити мовою Хмельничан мені «Богом не дано», певне б легше дався до написання лист із зверненням до Закарпатців на русинській. 
До закордонних філій спільних підприємств та до закордонних підприємств, філії яких є на Україні писала російською додаючи англомовний переклад. Благо, таких меіл адрес було лише кілька – тому своїми помилками в англійській не надто тотально зганьбилася. А от моє гасло: THE SHORTAGE OF MONEY MUST NOT BECOME MORTAL SENTENCE FOR CHILD! – таки не залишило до себе байдужим. 
Листів я розіслала багато, справді багато. Це «підтверджували» моя затерпла дупа, заклякла спина, пекуча шия, гаряче чоло та холодна права рука на «миші». Іноді здавалося, що уся ця затія з розсилкою листів на меіл адреси є даремною і я лише втрачаю час, бо такі листи дуже просто ігнорувати. Та я уявляла собі, що роздаю листівки на вулиці – адже навіть віддана у руки об’ява подібного змісту у більшості випадків опиняється у найближчій урні через ті ж причини, що спонукали мене ігнорувати заклики про допомогу важкохворим діткам. Тому й переконувала себе в тім, що головним тут є роздати як змога більше листівок – охопивши як найбільшу кількість людей. І навіть за умов відгуку десятої частини моїх адресатів – мою працю можна вважати успішною. Хоч Ірина з Світланою й твердили, що в той момент почала інтенсивно збільшуватися кількість груп у соціальних мережах, на які були посилання в моїх листах – та впевненості у користі моєї роботи то не надто додавало, бо відповідей на мій меіл прийшло лише кілька. Складалося враження, що я відсилаю усе це у безодню. Та згодом я знайшла підтвердження корисності своєї роботи, що, звісно, покращило мій настрій.
Я знаю як багато сил віддали цій справі родичі маленького Анатолія та інші небайдужі, мій перелік буде неповним, та я вважаю за необхідним назвати їх тут, тому як вони зробили набагато більше мого. Отож:
Tandylight – Ірина, головний координатор наших дій, особисто домовлялася з кількома установами в Києві про організацію збору коштів на них, особисто домовлялася про установку більшості боксів для збору коштів у Києві, підтримувала зв’язок із сім’єю Толіка Головатого, вела тему на Калуському форумі, звітувала по надходженнях коштів на рахунки і багато іншого.
Лалія – Світлана, тітка Толіка Головатого, започаткувала тему на Калуському форумі, організатор груп у соціальних мережах Інтернету, проводила багато роз’яснювальної роботи, займалася розсилкою повідомлень, і багато іншого.
Таня Олійник – тітка Толіка Головатого, організовувала розміщення об’яв усіх можливих ґатунків у Калуші, Івано-Франківську та Львові, домовлялася з підприємцями та підприємствами про збір коштів та виконувала багато іншого.
Sunny – Оксана, котра підняла «на рівні ноги» медіа простір Прикарпаття, домовлялася про розміщення боксів для збору коштів у Калуші, приєднала багато впливових людей до груп у соціальних мережах Інтернету. Саме за її запрошенням до нас з самого початку акції приєдналася Гюзель Асгатівна Насалик. І багато іншого.
Gorec – Володя, домовлявся про встановлення скриньок для збору коштів, і багато іншого.
Сонечко Я – Надя, розповсюдження листівок та Інтернет звернень.
Мілана – Міла, часто брала на себе «важку артилерію». Чітко і доступно пояснювала усі гострі моменти щодо хвороби її лікування наслідків і перебігу. Приводила статистику і запевняла що шанси на успіх цієї дитини практично ідеальні.
sala-svetlana – Світлана, створила групу в однокласниках, вона підтримувала консультувала кожне питання що виникало в групах, і в контактах, і на фейсбуці, і в однокласниках, далі ще й на англомовній сторінці в однокласниках. Розробляла банери для розміщення їх на різноманітних Інтернет сторінках. Вела теми на форумах інших міст – навіть під моїм ніком, за що я їй вдячна особисто.
lelusha – Ліана, рідна сестра Ірини Tandylight, яка здійняла справжню хвилю приєднуючи усіх своїх друзів та знайомих до груп у Інтернеті.
beauty – добре не знаю, що саме вона виконувала – але те, що приймала участь та їй є за що подякувати – то точно.
Руслан – певне таки Руслан: розміщення статей у газетах Тернополя, розміщення банерів на сайтах, розміщення боксів у крамницях Тернополя.
Юрій Вовк – що допомагав калуським форумчанам ще під час акції по допомозі Галині Шляхтич, доєднався до нас та активно допомагав з організаційними питаннями у Львові.
та багато інших, не форумчан Калуського форуму, що приєдналися до груп у соціальних мережах Інтернет й імена котрих мені невідомі.
Так само варто подякувати працівникам «Приват Банку» за їх розуміння й допомогу у здійсненні переказів.
Отож – всього за кілька тижнів на рахунки Толіка Головатого було здійснено близько 3 000 переказів – за кожним з котрих «нараховується» від однієї й до кілька сотень людей, повіривши у важливість власних «10 гривень». Звісно, що були й значно вагоміші внески від окремих меценатів – за що ми всі дуже вдячні – та сама ідея себе виправдала. Тому що основна частина такої не підйомної для будь кого з нас суми було зібрано саме такими мізерними частинками.
Дякую Вам, дякую за те, що Ви повернули мені віру в людяність і чуйність нашого народу, в те, що разом – ми справжня сила.
