Як виявилося – не тільки ЯЯ помітила бездарність політичної діяльності Української Партії. Цій партії аж надто притаманна діяльність за трафаретом СРСРівської партійності, відсутність ініціативності й просто тверезого погляду на речі (хоча останнє є властиве чи не всім політ силам в Україні). Підтримка чи напроти – не підтримування висуваних політичних заяв на голосування в обласній раді без жодних коментарів чи то доповнень, а голосування щодо Тимошенко й взагалі було «перлом» від фракції УП. Ветування політичних заяв самим головою УП паном Насаликом, що прийнятті на сесії Калуської МР без жодних чітко виражених причин для такого з боку Ігоря Степановича… І все це, партійці УП, гордо називають – врівноважуванням шальок політичних терезів. О як! 
Відверто кажучи, ЯЯ ненавиджу говорити про політику, та сьогодні таки зраджу собі в цьому. І раз вже пішла відверта бесіда — то і буду відвертою до кінця. Тому визнаю, що на самому початку, коли лише УП з’явилася на Калущині, зустріла таке з оптимізмом. Перш за все, через розуміння (це з власних висновків), що пан Ігор Степанович не приживеться у будь-якій із політичних партій, яку сам не очолює (хоча тут можна висловитися й більш точно — яка йому не належить). Другим аргументом для оптимізму слугувала оприлюднена заява про те, що начебто Українська Партія має намір функціонувати саме на гроші партійців, тобто — на членські внески. Навіть попри те, що ЯЯ розуміла справжню причину такого рішення — а це елементарна скупість пана Насалика — ЯЯ знаю, що лише та партія, котра функціонує на членські внески, має шанс бути справжньою партією, а не політичним проектом на підтримку олігархічних інтересів на державному рівні.
А далі розпочався фарс. Тут і парадА непрасованих стягів та бубнями вулицями обласного центру, заразом із зачитанням клятви українопартійця «Офелією з претензіями» (щиро шкодую, що на YouTube немає цього відео). «Всеукраїнський» з’їзд УП, на котрому… ну невже не було кому зганяти в аптеку по дигидрокверцетин та у BROCARD за «охолоджуючими пластирями», всього лише годину часу і того жаху у президії можна було б уникнути… а більше нічого цікавого там і не відбулося. Взагалі, той захід можна прокоментувати хіба лиш рядками з пісні:
«Хор воспевает мир
Читая ноты только с листа,
Бутафор драпирует жизнь
Устами одного из ста».
К.Кинчев «Движение вспять»
ЯЯ розумію, що глибоко совковське виховання партійних голів УП не дає їм іншої уяви про партійну діяльність. З цього приводу мене колись то було навіть на «лірику» потягло:
З лиця ти пан – кріпак в душі,
що виріс з мрією про панство,
про те, як будеш в майбутті –
також як твої паничі, безкарні у своїй брехні,
покути не страшась й наруги
за лихії діла свої – чинити розгул…
ЯЯ дозволила собі зробити таке порівняння неспроста. Адже дуже чітко вимальоване наслідування дій комуністичної партії СРСР сприйняте через призму негативізму й у виразному почутті заздрості до гегемонів, що притаманна представникам влади саме західноукраїнському регіону. Бо, попри твердження Табачника, в нас, до приходу радянської влади, було достатньо розвинуте і суспільство, й культура. Чого не скажеш про південно-східні області України. А там де й була розвинута цивілізація – то ж винищили, а потім ще раз винищили. Тому й у тих регіонах владу рад з її ідеологією та устроєм сприймали куди більш лояльно, ніж у нас, — «з дулею в кишені».
Тепер же радянські малюки втілюють у життя ту схему державної системи, котру бачили колись, у котрій виросли. Тим паче, що й привід для власного висунення відмінний. Адже українці, нарешті, за кількасот річну історію виборювання незалежності – отримали її. Спробуйте й самі проаналізувати чи були б шанси зробити політичну кар’єру нинішнім можновладцям в умовах «розвинутого соціалізму».
А що саме бачила та радянська малеча, що вони чули від батьків на кухнях? Їх виховували (та й ще мене намагалися виховувати), у дусі неприйняття до Царсько-імперіалістичного устрою чи то західних демократій – байок з того приводу розповідали аж надто… Проте, ніхто не говорив про (до прикладу) устрій Сталінського правління, що за одноосібністю правління ще й до нині немає аналогів, як в історії, так і в світі. (До речі, Гітлеру, про таке підпорядкування йому, годі було й мріяти.) Усі наступні господарі Кремля мало в чому поступалися в тім Сталіну, все що їх обмежувало то лише власне бачення й розуміння. А на кухнях в тих чи інших формах (тобто у позитивному чи негативному дусі) говорилося про вигідність належання до партійного клану, бо ж як не належачи до нього шансів на кар’єрне зростання просто не було. Неможливим було одержання й інших матеріальних благ, що подекуди й благами назвати язик на повертається, скоріш можливість вести нормальне життя. Проте ЗМІ сповіщали і про досягнення, і про чергові з’їзди та пленарні засідання Комуністичної партії, рішення й виконання планів, про загрози з боку «недремлющих» ворогів і традиційні обіцянки, що завтра настане світле майбутнє. Про що, зазвичай, радянський громадянин довідувався у відхожому місті йдучи туди з незмінною газеткою, бо як туалетний папір був у гострому дефіциті.
(До речі, яскравим прикладом такого совковського маляти є ніхто інший як Олександр Максимович Сич. Народився він на Рівненщині о 1964, відповідно вступав до вишу в 1981. Обраний фах – історія. А яку таку історію викладали в ті часи? А заради якого роду кар’єри йшли вчитися на факультет історії у ті часи? І це юнак, що зростаючи у селі, вочевидь мав змогу спостерігати з близька усю брехливість й жорстокість радянського ладу. Ось пан Сич нині й займає ту посаду на котру вчився на відмінно ще зі шкільної лави – партійні з’їзди, сесії рад, пленарні засідання, промови вождів… І хто спроможеться мені заперечити, що пан Сич є фахівцем з проведення сесійних засідань у дусі тоталітарного режиму? Про які демократичні принципи у залі облради можна вести за умов, що голова тієї ради є відмінником у вивченні радянських принципів державного правління?)
То чого нам дивуватися, що пан Насалик у відповідь на запитання про профілактику захворюваності на СНІД серед наркоманів мовить про «програми», проте нічого неспроможний сказати про спроби забезпечити наркоманів стерильними шприцами. Й тому подібні приклади його відповідей відносно вирішення конкретних проблем. Він же виріс на заявах вождів про програми, плани та гаслах й тут же щодня спостерігав черги чи зіткався із повною відсутністю товарів першої необхідності.
Надто вже просто таке поєднується в його уяві – діюча програма й відсутність результату.
Можна довго дискутувати —– чому Українська Партія діє саме так — НІЯК, тобто. Проте єдиний найвірніший висновок, що з цього витікає: діяльність УП, скерована своїми очільниками, має на меті введення лише тих очільників до владних коридорів державного рівня й не більше. Адже наразі партійна сила як інструмент досягнення суспільно корисних цілей просто не використовується – відтак, і не буде, бо і не планується використовуватися надалі. Чому? А як інакше пану меру Калуша з сусідами через паркан вітатися накажете.
