ЯЯ дозволю собі це написати тому, що і сама викладаю. Щоправда, моєю особливістю викладання є індивідуальний підхід до учнів, адже у мене навчаються 8 учнів по одному на урок, а не 30 у класі. Та, гадаю, саме тому спроможна спостерігати і визначати всі позитивні чи негативні аспекти загальноосвітньої школи.
Отож, викладу все попунктно:
1) загальноосвітня школа чи не усі предмети викладає в манері – читання матеріалу задля подачі знань. В той час, як добра половина основних дисциплін вимагає від учнів набуття навику. Яскравим прикладом такого є урок іноземної мови, де вчать слів (половина яких у побуті взагалі не застосовуються), заставляють вчити часи, таблиці неправильних дієслів, артиклі, правила… та ось навику спілкування іноземною мовою мало хто за такою програмою здатен набути. Як на мене, то набагато ціннішим є спроможність за потреби сказати «Call me please, I want to know you be okay.» ніж назвати час в якому написана ця фраза.
До предметів, що вимагають саме навику ЯЯ так само відношу й рідну мову – правила правилами, але письмо як і читання є справою навику, сюди ж: математику разом із алгеброю та геометрією, фізкультуру, інформатику, трудове навчання, креслення, малювання та певною мірою економіку.
Предмети, які потребують вивчення у якості набуття знань – література, історія, біологія, фізика, хімія, географія.
Можливо щось і пропустила, проте… «унікальними» як на мене є уроки, де надають знання про навички, котрі повинні здобуватися в процесі виховання. Це є предмети Основи безпеки життя, Основи етики і естетики, мабуть є ще якісь подібні до цих предмети. Та їх, як на мене, об’єднює марність витраченого на уроках часу. Бо як знання про добрі манери це далеко не те саме, що звички. Звичка надто близька до рефлексу, її знанням не змінити. А виховання надто відрізняється від навчання – і скільки б учню не твердили про необхідність викидати обгортку від цукерка у смітник, за умов, що оточуючі його люди кидатимуть той папірець під ноги ще й в умовах відсутності урни – учень наслідуватиме дії оточуючих, хоча й знатиме, що сміття повинно викидатися у смітник.
Ну і найбільший перл нашої освіти – то є урок релігії, хоча… можливо вже й немає такого. Коли ЯЯ кілька років тому дізналася про намір ввести в шкільну програму даний предмет – була щиро обурена. У нас світська держава і вводити такий предмет у світські загальноосвітні школи – це, щонайменш, неповага до людей інших віросповідань. Припускаю, що моя реакція зумовлена тим, що ЯЯ сама є не релігійною, проте ЯЯ залишаюся віруючою людиною, що до релігійності, як на мене, немає жодного відношення.
2) іншою колосальною проблемою наших загальноосвітніх шкіл є програма з української літератури. Давно вже психологами визнано, що саме затверджена ще за радянського ладу програма вивчення української літератури є однією з головних причин русифікації нашого народу. А справа тут в емоційному наповненні обраних для вивчення творів. Адже програмні твори здебільшого наповнені саме негативними емоціями – «Ялинка» Коцюбинського просто таки вводить в транс жахіття, «Кайдашева сім’я » Нечуй-Левицького про постійні сварки й родинні негаразди, та навіть лише переглянувши назви творів – «Уста говорять:«Він навіки згинув!..», «Кам’яний хрест», «Гріх», «Тіні забутих предків», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Каторжна»… - просто мороз по шкірі. 
ЯЯ таки спробую коротко пояснити. Треба знати два факти. Справа в тім, що людська психіка має певну, зауважу – дуже корисну, особливість – вона відгороджується від негативізму і навіть старається залишити у пам’яті лише добрі та приємні емоції – все це інстинктивно задля самозбереження. Факт другий в тім, що людина свій лексичний запас одержує в період навчання в школі. Саме тому радянськими психологами й була запропонована модель знищення української мови – шляхом вивчення літературних творів емоційно-негативного наповнення, таким чином прив’язати у свідомості громадян їх рідну мову до негативних, пригнічених емоцій, про котрі згодом психіка забуватиме, заразом із словами, котрими те все було викладено. Паралельно з тим викладали російську мову на творах позитивного емоційного наповнення. Ось так учні наших українських шкіл при бажанні виразити біль, нещастя, трагізм, інші пригнічені стани душі – для такого мають величезний вибір епітетів, слів й інших виразових засобів. Проте, коли їм хотілося виразити світлі ліричні почуття першого охопившого їх кохання – вони в українській мові таких не знаходили і… переходили на російську. З часом психіка відгороджується від негативізму й старанно забуває погані емоції, а заразом із ними – й мову, котрою їх висловлювали.
Особисто мені про ці досліди й відкриття психологів стало відомо ще років 10-ть тому. І коли ЯЯ нещодавно побачила у підручниках з літератури ті самі, добре знайомі, назви творів – була дуже вражена. Невже весь цей час жоден з міністрів освіти не знав про такі досліди й висновки психологів? Невже за 10-ть років неможливо було змінити програму навчання з літератури, чи може, скажуть, що українська література настільки бідна та вбога, що там й відповідних творів не знайти? Хіба за 10-ть років не знайшлося б коштів на перевидання підручників та хрестоматій?
3) на жаль, у нас докорінно невірний підхід до виховання та навчання хлопчиків. Сама система освіти категорично їм не підходить. Як висновок ми маємо загальмований гормональний розвиток хлопців, який вважається нормою. Тобто, в нас прийнято за норму те, що насправді нормою не є – а є лише наслідком неправильної системи освіти. Науково доведено, що хлопцям для нормального розвитку потрібно рухатися у кілька разів більше за дівчаток – у нас же «уровніловка» в сидінні на уроках, у відвідуванні фізкультури та спортивних секцій. Насправді до таких висновків вже давно дійшли науковці на підставі багаторічних досліджень. І навіть розуміючи, що змінити систему навчання вкрай складна й витратна справа, проте невже так складно ввести для хлопців додаткові години уроків футболу, баскетболу, волейболу – на котрих вони постійно одержуватимуть додаткові, й водночас помірні, фізичні навантаження.
4) наступним пунктом у переліку проблем в освіті є манера викладання й спілкування вчитель-учень. ЯЯ не хочу говорити за всіх, проте говорю про проблеми.
Загальний рівень освіченості так як і культури серед викладачів насправді в нас є низьким. Я не заперечую, що є педагоги які хочуть навчити, які справді цікавляться своїм предметом, читають, розвиваються. Проте, навіть із власного досвіду можу сказати, що таких викладачів мало… надто мало. Особисто в мене українську мову викладало шестеро, і лише двох ЯЯ пам’ятаю ім’я, при чому одне з тих імен пригадую лише завдяки тому, що та ж викладачка була класним керівником моєї старшої сестри. Коли до нас у 7-му класі прийшла читати українську мову-літературу Галина Йосипівна, тоді вчорашня студентка – то це стало справжньою радістю для класу, проте, лише на рік, бо далі в нас була інша вчителька. 
Знову ж таки при манері викладання «читання» йде звичайне насаджування чужої думки учню, натомість навчання логічно мислити та робити висновки.
З власного досвіду кажу, що коли я в першому класі (а це діти віком 8-10 років) задаю питання: «Як ти думаєш, що таке…?». Дитина просто впадає в ступор, вона боїться висловити свою думку навіть якщо таку має, бо ж як боїться бути погано оціненою. Та вже за кілька років навчання у мене на питання: «І в кого ви, такі вредні, повдавалися?», я чую відповідь: «У Вас» — така відповідь мене неймовірно тішить, оскільки засвідчує досягнення мною мети.
Наразі, манера викладання «читання» закріплюється ще й видом контрольних заходів — тести. Що вони демонструють, відверто, мені складно визначити – те, що зазубрено, чи те, що вивчено, чи те, що вгадалося… — Ви як думаєте? Але чи можна таким чином визначити здатність дитини мислити? — Відповідь — НІ. Це не лише моя думка, таке ЯЯ чула не від одного викладача інститутів та коледжів.
Ось так — максимально коротко, про найбільші проблеми, як на мій погляд, в нашій освіті. Стосовно Табачника, то варто йому нагадати про те, що поеми Шевченка імператор Микола І читав в оригіналі, бо як знав українську мову. Тому, нехай навіть з позиції україноненависництва продемонструє власні знання історії Російської імперії і визнає, що коли вінценосні особи Росії витрачали час на вивчення української, то й нашим учням її вчити належить.
P. S.
І найголовніше – Шановні читачі мого богу, нині у Калуші триває збір коштів для онкохворої маленької калушанки Віки Вавринюк. Нині вона разом із мамою перебуває у Німеччині для проведення обстеження. Не вистачає ще 15 тисяч гривень. Якщо Ви маєте змогу, — допоможіть!
Для тих, хто бажає долучитися до допомоги Віці Вавринюк, подаю координати рахунку:
Публічне акціонерне товариство КБ “ПриватБанк” МФО 305299 код ЄДРПОУ 14360570
призначення платежу — поповнення картки №4627085828247052
Отримувач: Вавринюк Алла Федорівна, код 2893416680.
http://www.ein-herz-fuer-kinder.de/EHFK/deutsch/Projekte/Weltweit/Osteuropa/Ukraine/20120202-wiktoria/neuroblastom.html
http://forum.kalush.info/index.php?PHPSESSID=mmg2t82g52pamjagbd0fhtj460&topic=5499.0