Сьогодні ЯЯ спробую пояснити своє бачення причини, чому в нашому суспільстві вважається нормою будь яку складність, перешкоду, труднощі – звеличувати та прославляти, при цьому шкодуючи себе й за своєю загубленою долею, натомість бачення в таких життєвих поворотах нові можливості та уроки, що допоможуть досягти успіху в подальшому.
Мученицький образ українця настільки викристалізуваний у нашій (так званій) підсвідомості, що по суті є абсолютом на котрий більшість представників суспільства так чи інакше рівняється. Власне таку мету мала політика СРСР до своїх «дружніх» народів – переконати їх, що вони є темними й зубожілими, а нація котра несе світло й вартує того щоб жити – російська. В той час як самі росіяни стали об’єктом соціалістичного експерименту партії Більшовиків, котрий основується на дослідженнях академіка Івана Петровича Павлова (собачку Павлова пам’ятаєте?). Не вірите, гадаєте дарма Норберт Вінер назвав дослідження Павлова основою науки з управління?
В 1904 році академік Павлов був нагороджений Нобелівською премією за роботу з фізіології травлення, проте відомо, що вже в цьому році Іван Петрович працював над іншою темою – вивченням вищої нервової діяльності – психікою. Він відкрив, що поведінкою тварин керують лише умовні та безумовні рефлекси, що є послідовністю збудження та гальмування нервових сигналів в мозку голови, і нічого більше. Після революції Іван Павлов став головним пролетарським вченим, про якого говорили як про науковця, що дає «залізний інвентар засобів партії Більшовиків». Під цими словами мали технології закріплення корисних для партії влади рефлексів у народних масах – рабської покори, спрямованої злоби чи обожнювання. Це та сама ідея «батога і пряника» лише от з науковим обґрунтуванням та чіткою системою впровадження. Коли кору мозку в головах людських мас привчають збуджуватися від певного голосу, гасла чи малюнку. Саме на підґрунті наукових робіт Івана Павлова з психології творилися радянські культи осіб, народні маси трималися у сліпій покорі, а ті, на кого важелі психологічного впливу не діяли виконували дві корисні ролі в радянській державі – слугували безкоштовною робочою силою на грандіозних будовах, розробках родовищ та були наочним прикладом для залякування інших, більш піддатливих. Тому головним важелем впливу на радянську людину було ПОЧУТТЯ страху перед голодом, бо як за репресіями стояв той же голод, що є страшнішим за миттєве фізичне знищення (це через особливість психіки, такий сценарій нею просто відкидається). За визначенням самого Івана Павлова – «Шляхом терору та насильства Більшовики прививають народу умовний рефлекс рабської покори».
Відносно України, то до цієї «братської» республіки у партії Більшовиків було особливе ставлення. І паралельно з впровадженням загального до всього радянського люду соціалістичного експерименту, у нас вводилася ще одна програма…
Звісно, що для початку потрібно було привити умовний рефлекс рабської покори, а нація як і людина, що спроможна себе прогодувати до подібного аж ніяк не схильна. От вам і 32-33 роки, вони були потрібні владі рад, щоб кожен в нашій країні знав ХТО є його годувальником, без уваги КОГО він пропаде.
Далі – життєві установки і моральні цінності, котрі потрібно було негайно змінювати в країні, що прагла незалежності від Більшовицької диктатури. І їх знайшли…
Для початку головним героєм (а ЯЯ це слово вживаю у прямому значені – людина, що вчинила видатний вчинок, який потрібно брати за приклад та наслідувати) для України було призначено РАБА. Й не просто раба – а обдарованого Богом яскравим талантом, котрому оточуючі ще й свободу купили. А раб? Що зробив раб натомість?
Подробиці його життя дають зрозуміти, як народжений рабом просто не знав що йому робити з тією свободою – бо свобода для нього була ціллю, а не засобом для життя. Зате нам втовкмачують, що начебто в нього була «Україна понад усе», в той час як він навіть своїй сім’ї не спромігся допомогти, жодному співвітчизнику не послужився, а на Україні він взагалі не бував, хоча його і кликали і запрошували. То що такого він зробив для України – написав дві книги та кілька картин? Недарма йому поставлено в Казахстані більшу кількість пам’ятників ніж в нас, чи не тому що своїми малюнками він для казахстанців зробив більше ніж для власної батьківщини?
Багато кого обурить цей мій абзац – проте, такі речі потрібно усвідомлювати і розуміти.
Власне мені не відомо ім’я того видатного (без іронії та кривлянь) психолога, котрий зумів впровадити програму на самознищення цілого нашого народу, але я бачу, як ця програма діє і тепер – 20 років поспіль нашої незалежності від уряду країни, що її запровадила. І діє на всіх рівнях! І більше того – розвивається!
Так сьогодні нам вже не призначають – ми самі собі обираємо героїв, що самознищилися фізично чи духовно. Котрі не спромоглися побачити в труднощах – шанс, а в перешкодах – нові можливості. Наш народ донині культивує «жабу» котра душить в моменти охоплення заздрощами і боязні успіху сусіда, натомість гордості за земляка за результативність прикладених ним зусиль та прагнення власного тріумфу наслідуючи побратима. Чому? А просто – бо ж як в нас на рівні виховання та ідеології заклали пиху й водночас відсутність здорової самооцінки. Подивіться на нині культивованих героїв, які почуття викликають їх історії, котрі пропагують? Гордість за них? Бажання дослідити шлях їх успіху? Чи можливо вони надихають повторити їх «героїчний вчинок»? НІ! Нинішні герої України викликають жалість – лише ЖАЛІСТЬ. Ще й виховуючи нас вчать як ставитися до слабших, гірших, відсталих – проте нам ніколи не пояснювали і не демонстрували як потрібно відноситися до більш дужих, талановитих, вдалих. От і виходить, що нас вчать прагнути того, щоб нас пожаліли. А чи жаліємо ми успішних, щасливих, самодостатніх, чи може розумних, енергійних? НІ. Тож, ЧОМУ саме нас вчили – прагнути ЧОГО саме нас наставляли?..
До цього ще й додалися совковсько-рабські установки на те, що «дядя в кремлі» про все потурбується і про світле дитинство, і забезпечену старість, про зарплатню, і про чисті вулиці з дорогами без ям. І яка зірниця, що ми, ремонтуючи ті дороги, кидатимемо асфальтову суміш прямо в воду у вибоїні, чи сміття просто на вулиці – адже про такі речі як чистота та благоустрій то ж не наша турбота – а «дядіна». А від нас в тім нічого не залежить. (Вирощуй, не вирощуй урожай – та чи бути тобі ситим вирішить партійне керівництво.) І партія нам вказувала бути як всі й пригноблювати тих, хто відбився від отари бо як проявив власну індивідуальність, тобто ті якості в яких сильніший. Таким чином нас майже століття не просто робили слабкими, ще й наставляли бути такими і хизуватися тим – бо як саме це є наслідування нам насаджених «героїв». А далі – просто. Бо в силу вступає закон еволюції перевірений часом з моменту створення землі – виживає сильніший.
Ще одним важливим моментом тут, є знищення національної культури й насадження так званої «шароварщини». Але це насправді окрема велика тема, задля розуміння котрої потрібно перш за все знати визначення двох вкрай різних понять: культура та мистецтво. Не обіцяю, що напишу про це, але планую написати блог під назвою: «Лише культура здатна виправити політику».
Про механізми викорінення української мови ЯЯ вже писала в одному з попередніх блогів – тому повторюватися не буду. Та метода, за якою знищували й донині знищують українську мову, також має глибоке науково-психологічне підґрунтя.
Ось такий собі план винищення цілої нації придуманий геніальним психологом, успішно втіленим тоталітарним режимом та й до нині процвітаючий. Бо як і нині в нас герої, що самознищилися без будь якого зиску для суспільства, ми сповненні жалю до себе без будь яких намагань покращити своє життя, проте маємо масу претензій до «дядь», що в нашій уяві повинні би вирішити наші проблеми – бо як ми все чекаємо месію.
Вже й не пам’ятаю назву фільму в котрому ЯЯ почула цю промову:
«Найбільше ми боїмося не своєї невідповідності – найбільше ми боїмося власної надмірної сили. Нас лякає наш блиск, а не наш морок.
Бути зубожілим та обмеженим це ганебна роль. Нікчемність нікого не надихає, навіть якщо вона зручна оточуючим.
Ми хочемо сяяти і променіти – і не лише деякі з нас, а всі і кожен. Бо коли ми самі звільняємося від своїх страхів, ми автоматично звільняємо від них навколишніх.
А навчившись бути успішними, ми несвідомо спонукатимемо до цього інших.»
Чи не час вчити цим словам наших дітей?
P. S.
Шановні читачі мого блогу, вам відомо, що у P. S. до своїх «думок» ЯЯ зазвичай додаю прохання про фінансову допомогу онкохворим дітям. На сьогодні, у Калуші, проходить дві акції з цього приводу: на підтримку Віки Вавринюк та Толіка Головатого. До того ж проводиться збір коштів на пам’ятних генерал-хорунжому Романові Шухевичу. Проте…
Сьогодні ЯЯ Вас проситиму допомогти вижити, одужавши від важкої недуги, дорослому чоловікові, годувальнику п’яти дітей, старшому лейтенанту міліції – Зоряну Пілянському, що заразився вірусним гепатитом під час несення ним патрульної служби – затримуючи правопорушника. Курс лікування вартує більш як 100 000 грн., що є неможливим для більшості з нас, а на збір коштів у родини всього 1 місяць.
Отож, в нас є трішки часу, в нас є ми та почуття братерської любові – тому долучайтеся самі та приєднуйте інших задля найціннішого, що може лише бути – людського життя.
Кошти можна перераховувати на рахунок:
Отримувач: ПриватБанк, номер рахунку: 29244825509100, МФО: 305299, ЗКПО: 14360570, для поповнення картки 4405885821372940 ІПН 2849313037
Пілянський Зорян Мирославович