Перечитала тут було передвиборні програми нині провідних політичних сил і… лячно стало ЯЯ скажу Вам, бо як по своїй суті жодна з них нічим одна від одної не відрізняється. Більше того, стало зрозумілим, що нинішні претенденти на крісла у ВРУ не мають, а ні розуміння своєї ролі котрої так прагнуть, а ні знань суті нинішніх проблем держави.
У затверджених ними передвиборних програмах можна знайти усякого «доброго»: обіцянки збільшення зарплатні та просування бренду «made in UKRAINE»; надання російській мові другої державної та визволення із ув’язнення Тимошенко; побудову демократичного суспільства без експлуатації людини людиною та вирішення проблем освіти шляхом комп’ютеризації та підключення до Інтернету…
А як Вам обіцянка ВО Батьківщина: «На потреби ЖКГ і домогосподарств спрямувати газ внутрішнього видобутку. Енергозбереження, позбавлення залежності від дорогого російського газу стане національним пріоритетом.» При тому, що за угодою підписаною Тимошенко за умов закупівлі меншої кількості газу Україна зобов’язана сплачувати штрафні санкції.
Чи чергова обіцянка податкових канікул тепер вже для інноваційних технологій та проектів від Партії Регіонів. До речі, вони також обіцяють знизити податок на прибуток, що з огляду на розуміння, хто на сьогодні отримує найбільші прибутки і для кого, відповідно, таке запровадження є найбільш суттєвим – то сумнівів щодо виконання такої обіцянки майже не виникає.
УДАР відзначився обіцянкою зменшення витрат на утримання державного апарату й ТУТ ЖЕ!!! обіцянку створити ще одну держструктуру з (по суті) повноваженнями прокуратури.
В загалом ЯЯ відзначила, що жодна з запропонованих дій у тих програмах (це якщо та дія взагалі була заявлена, бо як є й такі програми, в котрих зовсім не прописані дії політичної сили, а лише прагнення) не вирішує проблем галузі по відношенню до якої майбутні парламентарі жадають її запровадити. То що вже казати про вирішення загальнодержавної проблеми – пасивність народу. А свідченням визнання такої проблеми є крилатий вислів «сучасного класика» української мови, автора кровавихсись - «… треба брати лопати й годувати сім’ю.» І здається, саме до нині провладних мужів стає доходити, що за такої пасивності народу вже за кілька років податки, котрі вони так люблять дерибанити, просто не буде з кого збирати.
Сьогодні обмежуся розглядом партійних обіцянок лише щодо галузі сільського господарства, хоча вважаю більш «смачною темою» розгляд проблеми пасивності народу, та вже…
Отже, ті партії котрі згадали про цю галузь у своїх передвиборних програмах можна розділити на дві категорії: Партію Регіонів та інших, за тією ознакою, що «інші» виступають проти запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення. Лише «Україна – Вперед!» зайняла незрозумілу позицію, щодо ринку землі теза: «Збереження української землі в українських руках» - и спробуй зрозумій, що тим хтіли сказати… Далі у «інших»: ВО Свобода лише питанням землі й обмежилася, ВО Батьківщина обіцяє доступні кредити та справедливі закупівельні ціни, ПНК «Україна – Вперед!» - полегшення доступу до фінансових ресурсів (що мається на увазі знову ж таки не зрозуміло – кредити???), та стимулювання впровадження сучасних технологій виробництва та переробки, розвиток агропромислових комплексів глибокої переробки для малих та середніх господарств (після прочитання такого стає сумно).
Партія Регіонів обіцяє, цитую: Україна повністю забезпечить себе вітчизняними продуктами харчування, стане потужним експортером продовольства завдяки: створенню 1500 сільськогосподарських кооперативів (то є нова назва колгоспу???), будівництву нових елеваторів, овоче- та фруктосховищ, встановленню цін на земельний пай не менше 20 тис грн. за гектар і оренди не нижче 1000 грн. за гектар, розбудови соціальної інфраструктури сільської місцевості.
А тепер питання, де в цих обіцянках є вирішення головних проблем галузі: забезпечення якісним (сортовим) посівним матеріалом, забезпечення селян племінною худобою, доступна сільськогосподарська техніка та комплектуючі до неї, забезпечення добривами й т.і.? А ці проблеми на сьогодні є найбільш гострими.
Спробую пояснити свою думку.
Слова про те, що Україна є житницею Європи чули всі й обґрунтовують такі СЛОВА, що є громадською думкою, наявністю на території України родючих земель і… все.
(Мене завжди вражала відсутність логіки суспільної думки, хоча тут потрібні ще й певні знання, та й ті не такі вже й «високоматематичні».)
Почну з 1985 року, коли Михайло Горбачов вперше завітав до УССР у якості Генерального Секретаря ЦК КПСС та вперше відкрито заявив про те, що хліб на Україну вже давно доводиться завозити. Що призвело до такого становища – не обговорювалося, а вартувало.
Так справді, житницею Україна БУЛА й відомо про таке ще з Еллінських часів. У Італії і сьогодні цінуються сорти пшениці, що колись були завезені з України, саме з них там виготовляють найкращу пасту.
Але ми мабуть забули про те, що протягом ХХ ст.. в нас винищувалося як сільське господарство в цілому, так і посівні зокрема, нагадаю: громадянська війна; ленінська боротьба з кулаками, тобто з порядними ґаздами землі, що вміли на ній працювати й більше того, вже в ті часи мали перші зразки сільськогосподарської техніки; голодомор сталінських часів; ВВ війна – лінія фронту перейшлася нашими краями двічі; діяльність Трохима Лисенко, котрий перепсував масу сільськогосподарських культур; хрущовська … навіть не знаю як те назвати; и зрештою звичайна колгоспна безладність. От и питання, чи могла на нашій землі після стількох перипетій зберегтися хоч зернина доброї високоякісної пшениці, котрою славилася Україна ще із стародавніх часів? І це стосується не лише пшениці, а й усіх сільськогосподарських культур.
Відносно скотарства – майже та сама історія. Та вражає, чому ніхто не дивується коли з цуценяти дворової шавки виростає звичайна шавка, а не ротвейлер, борза чи там чау-чау. Проте усі дивуються, як то у даношівських свиней не наростає така кількість сала.
Справа ускладнена тим, що на сьогодні усі сортові сільськогосподарські культури та племінна худоба є інтелектуальною власністю своїх розробників, саме тому цю проблему повинні вирішувати на рівні держави в двох напрямках: розробку власних високоякісних сортів сільськогосподарської продукції та з огляду на довго тривалість цього процесу – закупівлю для вирощування вже існуючих сортів.
Взагалі для України селекція сільськогосподарських культур мусить бути стратегічною галуззю.
Друга гостра проблема села полягає у сільськогосподарській техніці, котру на сьогодні в Україні не виробляють. Втім можна придбати трактори та усе інше іноземного виробництва. Проте техніка, будь яка, має властивість ламатися й потребувати ремонту і за умов відсутності запчастин, їх невчасних поставок особливо під час сезону робіт та відсутності кваліфікованих майстрів до тієї техніки – усі ті трактори, сівалки, комбайни, збиралки та скотарський інвентар – стає звичайним металобрухтом. Та й чи варто годувати іноземного виробника, чи своїх мозків бракує розробити та запровадити у виробництво гідні зразки сільськогосподарських машин?
Третя проблема – закупівля, про яку нинішня влада балакає вже понад рік, проте нічого й донині не зроблено. А головна проблема якраз в тім, що переробникам необхідна продукція відповідної якості, котру селяни у своїй більшості запропонувати неспроможні з огляду на попередні два пункти, а ту що є – закуповують за відповідною їй мізерною ціною і звинувачувати їх при цьому справа марна.
Жодна партія не ставить перед собою задачу забезпечити селянам доступ до сільськогосподарської техніки шляхом налагодження її вітчизняної розробки та виробництва й розгалуження її пунктів продажу-прокату-СТО по всій країні. Жодній навіть не відомо (з огляду на ними прийняті програми), що нині селяни отримують низькі врожаї через недоброякісні посівні. А ті, що й планують вирішити проблему села зосередилися на питанні землі та грошах – вірніше КРЕДИТАХ, котрі націлені лише на експлуатацію того ж селянина.
Надто вже уся ця ситуація нагадує ленінську колективізацію, коли після роскулачуваня та висилки господарників, тих селян, що залишилися збирали до колгоспів та давали підписувати розписки про одержання майна на боргових умовах з непомірними зобов’язаностями. Чим усе те закінчилося нам добре відомо, проте як виявляється є незрозумілим нинішнім кандидатам у депутати.
[/url] [/url]