Не секрет, що у нас, в Україні, є типовим звертатись на ім’я та по батькові: Іван Петрович, Василь Степанович, Марія Іванівна. Це виглядає природно і не піддається сумніву.
Насправді, це типовий архетип азіатського рабського суспільства, де прізвища рабам не давались, бо вони ж то – раби, чи “служилі”. Прізвища символізували чи то географічний, чи професійний, чи ознаковий характер людини і з’явились у вільному світі Європи.
Найпізніше серед європейських країн прізвища почали використовувати в Ісландії, бо там було мало населення, і кожен Гуннар, син Сігурда, ставав Гуннаром Сігурдссоном.
Прізвище – це ознака свободи, приналежності до суспільства, і саме тому в країнах з поширенням рабства цього не було дуже довго. В московитів це було “-віч”, в арабів “-ібн” і так далі, аж до Китаю.
В Західній Україні, яка рабства не знала ніколи, прізвища поширились дуже давно — ще в 14-му столітті. Наші дідусі і бабці не вживали звертання по батькові. Прийшов совок, і усі ми почали звертатись один до одного за кацапським принципом: на “-віч”.
Так от, щоб не довго писати: хочемо вичавити раба і совка, то звертаймось один до одного на ім’я чи за прізвищем, бо наші діди на то заслужили. Пан Василь, пан Петрів і так далі.
Ви можете думати, що то не важливо, але це не так. Це основа нашої ідентичності як вільних людей. На звертання: “Іване Яковичу, це ви?” — пан доктор би сказав таке: “Іди, дурний хлопе, до москвофілів Качиньского і не ображай мене своїм москвофільством. У мене є прізвище. Я – вільна людина”.
Це дуже важливо: перестати називати вчительку в школі Ольга Петрівна, а звертатись по-європейськи — пані Мельник, пане Боднар і т.д. Дуже хочеться, щоб ми це зрозуміли, бо диявол переховується в деталях.
