Люстрація — те, про що зараз не говорить хіба лінивий. “Очистити владу”, “перезавантажити систему” — про це мріє кожен, хто пропустив майдан через себе і найбільше переживає, що просремо результати, як це було у 2004-му.
Робота сьогодні все одно не робиться, бо перед очима похорон Небесної Сотні, тож, вирішила глянути, як проводили люстрацію в різних країнах і чи дійсно це така панацея.
Через люстрацію пройшли більшість країн колишнього Варшавського договору, Прибалтика, ще раніше — Німеччина та Сингапур. Усі вони не мали єдиного механізму, але на меті у них було викорінити саме те зло, яке і призвело до необхідності проведення люстрації: чи то боротьба з комунізмом, чи недопущення співпраці чиновників з спецслужбами ворожих країн, фашистська ідеологія та корупція. Тобто кожна з країн чітко формулювала “що її болить” і вже після того шукала власний рецепт для чудодійної пігулки. І не думайте, що у всіх країнах результати люстрації були задовільними — так, у Словаччині комуністи мали багато прихильників, тому і люстрацію там провели абияк.
Стратегія успішних люстрацій враховувала, наскільки прогнила країна зсередини. Так, в Прибалтиці супротиву люстрації практично не було, бо в невеликих свідомих країнах непопулярними були як ідеї комунізму, так і одностайним було несприйняття Мосвки в ролі старшого брата. Зовсім інша ситуація була в Німеччині, де нацизм вкорінився настільки глибоко, що практично усі вчені чи успішні підприємці мали стосунки з нацистами і велика частина населення навіть після війни співчувала Гітлеру. Теж сумно було в Сингапурі, коли Лі Куан Ю розпочав боротьбу проти корупції у - на той час - слаборозвинутій країні, де “віддяка за послугу” була майже традицією. Німці та сингапурці по-різному підійшли до вирішення проблеми, бо власне і корені проблеми були різні.
Після війни Німеччина була дуже слабкою, союзники також доклали чимало зусиль, щоб опустити її до рівня третьосортної країни з аграрним сектором і залишками легкої промисловості. В таких умовах було нереальною розкішшю пересаджати по тюрмах кращих вчених та військових, які вижили в умовах війни і не втекли з країни. Переслідування «колишніх» вели б до розколу нації, а за такого розколу про відродження сильної німецької держави не могло бути і мови. Практично було прийнято принцип, закріплений в законодавстві: мати нацистські погляди не забороняється, оскільки здійснити таку заборону просто неможливо, проте категорично заборонено ці особисті погляди відкривати для громадськості й пропагувати їх яким-небудь чином. Аденауер проводив активну політику “ідеологочного подолання минулого” - німцям постійно розповідали про злочини нацистів, церква формувала теологію покаяння, результатом якої і стало визнання вже сучасною Німеччиною свого злочину проти захоплених країн і виплата постраждалим компенсацій.
Паралельно активно працювали школи: старі підручники були вилучені, навчальні програми цілком змінені. Дітей вчили дискутувати і ухвалювати рішення голосуванням, виховували у них відчуття власної гідності, усвідомлення значущості власної особи і в той же час толерантності до інших поглядів і смаків. Ці ж принципи антиавторитарного виховання сповідувались в сім’ї з раннього віку: заборона фізичного покарання дітей, перевага методу роз’яснення і переконання, спільне ухвалення рішення на «родинній раді», недопущення засмикування дітей постійними заборонами (не кричи, сиди тихо, не дригай ногами, не дивися на всі боки, дивися під ноги, закрий рота). В 1996-му для мене було шоком, що німецька мама спокійно дивилась, як її дитина в нових джинсах грає у футбол на полі, що розмокло від дощу. У кожної порядної українки від такого стався б якнайменше розрив серця, для німкені ж джинси не важили нічого в порівнянні з правом її дитини грати у футбол. Таким чином молодь, вихована по-новому, стала несприйнятливою або слабосприйнятливою до тоталітарних і авторитарних ідей.
В результаті подібної політики в Німеччині відбулось економічне диво. Збережені ресурси країни та працелюбність німців дозволили швидко повернути країну в ряд провідних у Європі, а правильна і послідовна ідеологоічна і роз’яснювальна робота попередила повернення до нацизму.
Інша ситуація була у Сингапурі після того, як британці покинули свою колишню колонію. Суспільство просякло хабарництвом наскрізь і миритись з ним - це означало “запхати голову в пісок і вважати, що проблеми не існує”. Потрібний був жорсткий підхід, а наслідувати китайську модель означало розстріляти більшу частину населення.
Тодішній прем’єр зважився на люстрацію під гаслом “хочеш подолати корупцію — будь готовий відправити за грати своїх друзів та родичів”. Першим кроком стало створення незалежної служби по боротьбі з корупцією, яка була підпорядкована безпосередньо прем’єру та мала широкі повноваження. Паралельно усіх чиновників позбавили недоторканності. Служба мала право перевіряти банківські рахунки не тільки чиновників, але і членів їх родин та навіть друзів. Якщо виявлялось, що клерк живе “не на зарплату”, негайно розпочинали розслідування. Суди мали право вилучати кошти, отримані корупціонерами. Штрафи за отримання хабаря були дуже високими, за неправдиві свідчення передбачалось тюремне ув’язнення і штраф.
Паралельно була введена “презумція винуватості”, тобто, кожен чиновник, який жив на широку ногу вважався винним, доки не зміг сам в суді довести, що доходи ним отримано легально. В іншому випадку його чекала конфіскація майна, величезний штраф і камера на пристойний термін. Його сім’ю вважали опозореною, членам родини знайти хорошу роботу ставало неможливо.
Щоб зменшити спокусу хабарництва, чиновники отримували дуже високу зарплату, адже на переконання прем’єра вони “представляли чесний і порядний уряд”. Збільшення зарплат призвело до того, що в уряд перейшли працювати кращі спеціалісти. Коли в країні почалось швидке економічне зростання, зарплати суддів та високопосадовців зрівнялись з зарплатами топ-менеджерів приватного сектору.
І останнім фактором успішної люстрації Сингапуру став розвиток незалежних ЗМІ. Чиновник, впійманий на хабарі, зразу став героєм перших шпальт, тож шансу сховатись у нього не було.
В країнах Східної Європи люстрація проводилась десь з успіхом, десь без результатів, проте мета її була одна: позбутись пережитків тоталітаризму.
Схеми в різних країнах були свої, але загальні риси залишались спільними:
1. Злам владних, економічних та ідеологічних структур тоталітарної системи.
2. Усунення від влади старих політичних кадрів і покарання осіб, винних у злочинах.
3. Створення нових, демократичних структур.
4. Подолання впливу тоталітарної ідеології.
5. Створення захисних механізмів для недопущення відродження тоталітаризму.
В Україні маємо патологічну ситуацію, коли корумпована влада міцно зрослась з криміналом. Якщо люстрація як звільнення від привиду комунізму актуальна була в 1990-х, то зараз виклики інші.
Слід усунути від влади людей, які співпрацюють із спецслужбами інших держав, закликають до розколу країни, розпалюють ворожнечу між населенням різних регіонів та розслідувати подібні інциденти.
Слід повністю змінити склад працівників правоохоронних органів з метою недопущення до роботи непатріотів, людей, замішаних у хабарництві, зв’язках з криміналом, осіб з нестійкою психікою. У Грузії, яка ефективно очистили правоохоронні органи, працює Агентство з експорту реформ, то ж є в кого перейняти досвід, щоб нарешті вимести ці Авгієві стайні.
Слід реформувати судову владу, усунувши від роботи суддів, які ухвалювали неправомірні рішення при відсутності доказової бази чи брали хабарі.
Слід проводити суворий контроль над держзакупівлями, тендерами тощо, щоб унеможливити подальше розкрадання державних коштів.
Слід декриміналізувати суспільство: колишнім кримінальникам, які бажають далі займатись легальним бізнесом, дати гарантії безпеки — хай працюють і платять податки. Тих, хто хоче і далі “розводити лохів”, — судити. Гопників поставити у суворі межі, коли крок право — крок вліво — і тюрма. А краще забезпечити їх роботою, щоб не платити допомогу по безробіттю.
Мені імпонує сингапурський варіант боротьби з корупцією, чому б не взяти їх досвід на озброєння?
І найголовніше — слід починати проводити систематичну роз’яснювальну роботу з населенням: розвіювати міфи про бандерівців, фашистів, постійно інформувати людей про злочини поваленої влади, щоб усі зрозуміли, за що стояв майдан: тут і золоті унітази, і непомірна розкіш, в якій жили “слуги народу”, і розкрадання грошей, і їх брехню виборцям. Слід бути готовим до небажання слухати: адже людям легше припустити, що “їх намагаються надурити злі бандерівці та американські агенти”, ніж прийняти факт, що вони добровільно підтримувати тих, хто обдирав їх і вважав козлами. Дітей слід вже зараз виховувати в патріотичному дусі, з повагою до особистості, щоб вони навчились усі питання вирішувати у дискусіях, а не за допомогою кулаків.
