Минулого тижня тему політики в соцмережах витіснила інша, святкова: фани очікували на ювілейний концерт «Океану Ельзи» в Києві. Ажіотаж, який підривав мережі з травня, дістався апогею.
У мене інтерес був чисто професійний: ідеальне світло і вщерть заповнений стадіон обіцяли неймовірну атмосферу для зйомки. Мене ж чекав мій власний “Олімпійський» у мініатюрному масштабі. У Зеленому театрі Дмитро Шуров, піаніст ОЕ часів «золотого складу», давав концерт з власним сольним проектом Pianoбой.
Я не з тих фанатів, які знають геть усе про улюблені гурти: зазвичай, мені вистачало тільки музики, а люди, які її створили, сприймались як супутній «додаток». Імена гітаристів, ударників, клавішників не говорили абсолютно нічого. Тому, коли 10 років тому всі ЗМІ підірвались новиною, що ОЕ залишили Юрій Хусточка і Дмитро Шуров, я тільки стисла плечима: «Шкода, звичайно, але ж Вакарчук залишився? Той самий голос, ті ж тексти — «Океани» не можуть стати іншими».
Проте «Gloria» — це був останній диск, який я ще за інерцією купила. Якось непомітно група втратила звичне душевне звучання. Тексти залишились, а душа стала іншою.
А потім з новим альбомом «вистрелила» Земфіра. В «Любовь как последняя смерть», «Лондон», у нових аранжуваннях старих хітів вгадувалось знайоме звучання піаніно. Воно більше не було фоном, і в мене не залишилось ілюзій стосовно виключної ролі соліста.
Поступово прийшло розуміння, що будь-яка група — це не одна людина, а складний організм, сім’я. Тож, коли у 2012-му Дмитро випустив дебютний диск з власною групою Pianoбой, мені здавалось, що я морально готова: музика обіцяла бути неймовірною. І вона такою була: легкою, світлою, просякнутою повітрям. Настільки легкою, що я просто не повірила в її щирість
Серед засилля примітивних текстів, «туалетного» гумору і простеньких мелодій на три акорди «Простые вещи» виглядали чимось майже інопланетним, абсолютно неукраїнським (втім, і неросійським, не зважаючи на мову текстів). Де ж традиційний український надрив, сльози-соплі-любофь?
Здавалося, що з посмішкою співати про нерозділене кохання може тільки той, хто ніколи не любив. Тому, коли восени 2013-го вийшов другий альбом «Не прекращай мечтать», я впиралась до останнього. Вирішила: раз це не моє, то і нема чого засмічувати ефір. Але коли люди, до чиєї думки я звикла дослухатись, один за одним сказали «геніально», я здалась — і з перших тривожних акордів «Родины» пропала. Настільки точне попадання у мої тогочасні відчуття не захоплювало, а швидше — лякало. Для мене цей альбом став саундтреком до всього, що відбувалось в країні з листопада.
Що дивовижно: при цьому не було відчуття «Шеф, все пропало». Важкі теми Шуров обігрує з притаманною йому легкістю, тож, ця музика не топить, а навпаки — допомагає триматись на плаву, дає віру, що все ще у нас буде добре. Це музика щасливих людей, щира, без пафосних слів. Так безпосередньо про свою любов і страхи розповідають тільки діти.
З грудня я була в абсолютно розібраному стані — не могла знімати, не було ні сил, ні бажання. Події спершу в Києві, а потім на півдні та сході — і реакція на них тих, кого ще недавно вважала друзями — підняли все темне, що було в душі. Наближалась дата відкриття виставки, я ж не могла відкрити папку з концертними знімками — настільки це здавалось недоречним і чужим.
А потім був анонс «Pianoбой у Львові», за 15 хвилин спакований наплічник, дві години в машині — а далі тільки музика, домашня атмосфера і щасливі посмішки у залі. Раз ми ще можемо посміхатись, ми живі — а значить, все у нас ще буде.
