Не знаю напевне чому так склалося, та є в мене одна характерна риса. Ну, не те щоб риса, скажімо так — одна особливість. Одним словом — я не переношу шумів. Ну, за винятком хіба що нічної липневої грози. Липнева гроза, скажу я вам, то щось особливе. А шум, то частина її природи як тут не крути.
Ту місцину, де я наразі живу попри мене населяють також різні шуми. Та ці шуми вже зовсім іншого ґатунку. Якось я нарахував їх аж зо три десятки різновидів. Найдокучливішими з них виявились: скрип, свердління, човгання, стукіт, торохтіння, гул та декілька інших, над походженням яких я й досі ламаю собі голову. Щоб дати визначення декотрим, довелось придумати нові збірні поняття на кшталт опівнічного гумоасфальтовереску.
Не розчарували й сусіди. Особливо хочеться відзначити вмиротворюючі вечірні медитації під акомпанемент “скаженого перфоратора”. Децибелість звучання звично досягає тої межі, за котрою воно сприймається вже якось абсолютно нелокально і навіть, не побоюся цього слова — трансцедентно! Як завивання з потойбіччя. Якась чортівня! — скажете ви. І будете мати рацію. Ще колись я по-наївності своїй гадав, що ні один ремонт не може тривати вічно. Зараз я вже цього не певен. Втім, як і того, що ремонти провадяться не задля знущання з сусідів.
А нещодавно мене не на жарт збентежило ще одне відкриття. Виявляється, шумові сутності можуть “вселятися” навіть у беззахисних тварин. Поверхом вище мене мешкає немолоде подружжя із собакою невизначеної породи і оскалом як у Куджо Стівена Кінґа. Пес гадить по сходах і лає немилосердно. Посеред ночі і вдосвіта напади лютого гавкоту набувають у тварини цілковито непередбачуваного ритму та модуляції. Через це жодному володареві найстійкішої психіки практично неможливо було б так підлаштуватися, щоб зберегти бодай залишки внутрішньої рівноваги. Не знаю вже навіть що й думати про оте подружжя, що з власної волі надало притулок антихристу.
Не меншу загрозу несуть для мого спокою також і телевізори, відомі ще в народі як зомбоящики. Ставити їх в барах, банківських відділеннях та залах очікування — якась вельми підозріла манера. Вам так не здається? Та ставити їх в себе вдома — то вже перевершує просту екстраваґантність і вперто тягне на якусь конспіративну змову. Отак лежачи в темноті у своєму ліжку і мимоволі слухаючи за стіною то “танці з зірками”, то “ікс-факор”, а то й “битву екстрасенсів” (..?), я одного ніяк не можу збагнути — чому на телевізійних пультах дистансійного керування стільки кнопок, замість однієї on/off, якої б напевне було цілком достатньо, зважаючи на вражаючу “різноплановість” у виборі програм для перегляду? Тож оплачуючи кабельне телебачення, чи бодай хтось задумується, які асигнування відпускає на підтримку життєздатності монстра? Гірка правда в тому, що ми самі з власної кишені безпосередньо фінансуємо шумову експансію.
Тим часом цивілізація шумів еволюціонує у такі вигадливі форми як розмови по стільниковому телефону в громадському транспорті, обговорення політичного життя країни в безкрайніх чергах до віконечка каси “Ощадбанку”, водійські клаксони на світлофорах через якогось бідолаху, що не встиг за 0,0009 с рушити на блимнувше зелене світло і багато іншого, чого не так важко помітити. А правильніше буде сказати — так важко не помітити.
Попри це, моя розповідь була б неповноцінною, якщо б я не згадав тут про ще один різновид шумового забруднення, котрий виявляє себе не так явно як усі попередні. Власне, ніщо не зрівняється з отим шумом, про який піде мова далі.
Отже, кожного недільного ранку мій солодкий (або ж сумний, але від того не менш приємний) сон обриває гул церковного дзвону. Немов би вихоплюючи мене за собою у чужу, непривітну реальність, той дзвін креше і креше. А з пам’яті неминуче виринають Хемінґвеєвське “не питай за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за тобою”. І хоч для мене символіка тих слів складається без зайвого пафосу і більш прямолінійно, все ж мені це не дуже приємно, признатися чесно. Але й справді нікуди подітись. Витрушую з голови залишки сну та й плентаюсь на кухню заварювати чаю. Потім буду пити чай і слухати службу Божу навіть не виходячи з хати, бо ж панотець так завбачливо примостив гучномовець на самім чубку церкви — мовляв, хай усяк почує слово Боже. Дарма що я не католик і через якусь ваду мені такі проповіді банально не цікаві. Крім того я ще й дуже силкуюся почути інше слово від Бога. Те, котре звучить може не так голосно як із його гучномовця, а проте має для мене незмінно велику потіху і радість. Бо ж то слово звучить у моїй голові. Там воно зачалось, прийшло нізвідки так би мовити. Як теплий легенький вітерець. Хіба не чудо? Хочу мати достатньо тиші, щоб там було затишно моїм власним словам. Хочу — і край! Хоч декілька слів би вмістити, але своїх. Без лапок.
Та здається, ніколи людина не поборе в собі спокусу накинути свої переконання, як зашморг, на іншого собі подібного. Задушити його роздуми тиснявою своїх власних слів. Можливо що в тому є щось від відчаю. І коли в черговий раз вам трапиться побачити як гостро полемізує якийсь депутат, майте на увазі — люди говорять голосно не тому, що вони такі впевнені в собі. Часто вони просто намагаються перекричати голос власного сумління.
“Насильство не завжди має видиму форму, а з його ран не завжди тече кров.” - так пише один шанований мною японець.
Я дивлюся довкола і відчуваю як оте насильство у відомому нам світі давно уже вийшло за рамки Десяти Заповідей. Чи не час внести бодай одну поправку? Якщо б мені дали обирати, я б мабуть зупинив свій вибір на такій:
– Ніщо не повинно завадити людині чути свої власні думки.