Дмитрів Ігор Федорович (с. Копанки, Калуський район, Івано-Франківська обл., 09.10.1983 — 20.02.2014) збудував власний дім, посадив навколо великий сад і планував створити сім’ю, але відчути радість батьківства йому не судилося...
Понад вісім років юнак власноручно зводив будинок для себе, а по сусідству — і для матері, яка прагнула старість зустріти біля молодшого сина. Нелегкою видалася доля жінки: росла без батька у багатодітній сім’ї; після одруження чоловік важко захворів і обов’язок утримувати дітей впав на її плечі, що змусило їхати на заробітки за кордон. Пройшов час — сини виросли, отримали вищу освіту, стали самостійними. Ігор завершував будівництво батьківської хати. Здавалось би: ось воно — довгоочікуване спокійне життя у колі найближчих людей. Але ж ні: не минуло і року, як помер чоловік, а чорний смуток ще більше стиснув серце жінки звісткою про загибель улюбленої дитини.
Ще з малих років Ігор був жвавим, непосидючим, закоханим у природу. Річка, ліс, сад, город — то була його стихія. Полюбляв збирати гриби, ягоди, мандрувати горами, плавати і пірнати у річку, ловити рибу, відпочивати з друзями біля вогнища під відкритим небом. Аби бути ближче до рідної землі, вирішив оселитися у сільській місцевості. Власними зусиллями створив дім, завів кролів, курей, посадив город. Майже весь свій вільний час проводив на будівництві та пораючись по господарству. Його грядки завжди були рівними, підгорнутими, без бур’янів, дерева — щепленими, тварини — нагодованими, курник, клітки, вольєр — прибраними. Фізичної праці хлопець не цурався, тому докладав максимум зусиль для якісного результату. Ґаздівство велося: кролі були завбільшки, як малі поросята, кури — несучки, городина добре родила щороку. Друзі пригадують, як традиційно приходили кожного літа поласувати полуницею.
Двері Ігорової оселі завжди були відчиненими для близьких людей. Він радо запрошував їх у гості, оскільки не любив самотності. Усі разом поралися на кухні, а потім — частувалися приготовленими стравами, розмовляли, сміялися над жартами. Йому дуже хотілося, аби наступного разу дівчата наліпили вареників, які він так полюбляв і давно не куштував. У юнака було багато щирих друзів ще зі шкільних років. Майже всі у компанії мали прізвиська. До Ігора зверталися «Чучо», але чому саме так — ніхто вже і не пригадує. Знають одне: там, де Ігор, завжди були свято, хороший настрій, щира розмова, підтримка, надійне плече. Він першим приходив на допомогу, інтуїтивно відчував проблеми інших.
Його «золоті» руки неодноразово виручали кожного, хто звертався за поміччю. Не було такого, з чим би Ігорко не міг впоратися. У роботі та побуті дотримувався чистоти, порядку. Усі його речі мали своє місце і знайти їх було легко навіть у темряві. Був вимогливим як до себе, так і до інших. В одязі любив охайність, простоту і зручність. Його образ легко уявити: кросівки, світлі джинси з великою в’язкою ключів у кишені на ланцюжку, футболка або батнік, й обов’язковий атрибут — темна кепка козирком, який був сильно зігнутим. Коли стояв, то ноги були на ширині плечей, руки — у кишенях штанів з великими пальцями на зовні. Носити діловий костюм та галстук — не у його стилі, але якби вдалося знайти омріяну роботу юриста, то довелося б. Заради відстоювання справедливості — це були дріб’язкові жертви.
Своєю харизмою Ігор легко привертав увагу, з першої ж розмови залишав про себе позитивне враження. Його пряма неупереджена думка викликала повагу. Завжди вислуховував поради рідних, але на все мав власну точку зору, якої дотримувався. Не боявся говорити свої міркування та зауваження вголос. Не лукавив, не фальшував: для нього біле було білим, а чорне — чорним. Ставлячи перед собою завдання, йшов до наміченого і завершував розпочате. Твердість характеру не дозволяла ховатися за спинами інших, і хоч він не був імпульсивним, проте стерпіти несправедливість мовчки йому ніколи не вдавалося. Можливо, саме ситуація у країні, коли систему охопила тотальна корупція, коли заробити на гідне життя вдавалося тільки у чужій державі, коли люди, замість виконання покладених на них обов’язків, дбали лише про власний добробут, змусила Ігоря піти одним із перших у нерівний бій. Він прагнув рішучих кроків, кардинальних змін, у які вірив, кращого життя для кожного, тому, як було йому властиво, припинив пусті балачки — і діяв.
Не вберегли застереження рідного брата Миколи, але і не дивно. Чоловік пригадує, як ще будучи підлітками, пішли взимку на лижах вздовж берега. Старший — більш обачний та поміркований, а молодший Ігорко любив випробування та гострі відчуття: катався на кризі, попри всі вмовляння цього не робити. Тоді все якось обійшлося. Потім не раз сміялися з тієї історії. Микола розповідає про вдачу брата, про його мужність, яка переломила хід історії, про відданість своєму слову, а по щоці котилася скупа чоловіча сльоза…
Важко переносить розлуку з господарем і восьмилітній собака-кавказець Баркас: щовечора виє, мало їсть, лежить сумний, ні з ким не спілкується.
Рідні та друзі часто бачать сни і знаки, які, ніби, передають звісточки від Ігора, говорять про його присутність. Матір і досі не вірить, що її дитини більше немає поруч. У чорній хустині зі заплаканими очима мандрує по великій новозбудованій хаті, щодня заходить у кімнату сина, гладить його фотографію, з якої він дивиться своїми голубими, як небо, очима, розмовляє з ним, а у відповідь така «гучна» тиша...
Банківські реквізити на ім’я рідного брата загиблого Дмитріва Миколи Федоровича:
Назва банку: Івано-Франківська філія КБ «ПриватБанк»
МФО: 305299
Код ЗКПО: 14360570
рахунок: 29244825509100
Призначення платежу: для зарахування на рахунок 26209602826743
