Для більшості регіонів 25 травня ознаменувалося виборами президента України, для кількох це був також день місцевих виборів.
Зокрема, Івано-Франківськ обирав народного депутата по одномандатному виборчому округу №83.
Чому? Тому що діючий віце-прем’єр Олександр Сич, якого було обрано у 2012 році по цьому округу, склав свій мандат після призначення, аби не бути “сумісником” і не порушувати українського законодавства.
За це місце у Верховній Раді наважилися змагатися 13 кандидатів.
Двоє були представниками політичних партій - власне діючий міський голова Віктор Анушкевичус від “УНП” та Василь Попович від “Свободи”. Решта — самовисуванці.
Якісний склад кандидатів теж був цікавим: серед інших три молодих кандидати, журналіст і викладач одного із франківських вишів.
Рішення молоді про балотування було здебільшого вимушеним, адже лідери нашого середовища усвідомили, що результат зимових подій став “перетасовкою” колоди політиків у тимчасовому уряді та керманичах країни.
У Івано-Франківську молоді активісти, які організовано працювали та творили революцію, заснували Молодіжний штаб спротиву. На одній із зустрічей, під час обговорення подій і результатів, ми торкнулися теми виборів і необхідності доведення справи Євромайдану до кінця. Довго дискутували, чи потрібно взагалі вступати в політичний процес і чи варто пропонувати франківській громаді альтернативу у вигляді нового обличчя.
З великою вдячністю та повагою до всього зробленого Молодіжним штабом спротиву згадую той момент, коли франківські активісти підтримали мою кандидатуру і почали формувати команду нашої виборчої кампанії.
Саме тут і почалося найцікавіше. Коли ти займаєшся громадською діяльністю — тебе всі підтримують, допомагають, люблять і хвалять. Але після оголошення рішення про балотування ти потрапляєш до дорослої гри, де кожен сам за себе. Так сталося і з нами. Щойно ми оголосили власне рішення, як почалися докори, поради не влазити в “цю брудну справу” та пропозиції “злитися” на користь когось з уже досвідчених політиків Прикарпаття.
На щастя, були й інші, відомі всій Україні особи, які наважилися підтримати молодих кандидатів.
Миколу Гавриляка підтримав мер Львова, засновник партії та громадської організації “Об’єднання “Самопоміч” Андрій Садовий.
Дмитра Романюка, відомого жбурлянням яйця в четвертого президента, підтримали Дмитро Павличко, Тетяна Чорновол, Наталя Соколенко та навіть Петро Порошенко, який під час прес-конференції в Івано-Франківську назвав його “перспективним політиком”.
Мене підтримали Богдан Гаврилишин, Юрій Шухевич, Сашко Положинський, Ірена Карпа, Леся Оробець, Ольга Богомолець, Олесь Доній, Володимир Чемерис, Каша Сальцова, Петро Мідянка, Андрій Любка, Дмитро Лазуткін, Олег “Мох” Гнатів та інші.
І це не міряння “рейтингами”, а вкрай важливий факт: після багатьох років узурпації влади політиками старшого віку, молодих готові підтримувати та надавати їм кредит довіри.
У день виборів я переконався в цьому особисто: об’їхав 65 із 98 дільниць і безпосередньо поспілкувався з виборцями. Говорили про різне, але більшість ще тоді, на перспективу, з повагою поставилися до нашого вчинку та прогнозували молоді гарний результат.
Підсумовуючи вибори скажу, що Революції гідності цього разу не відбулося.
І не тому, що я програв. Участь у виборчій кампанії дала неоціненний досвід. Ми об’єднали чимало людей, доклали багато зусиль, зав’язали низку знайомств, аби побудувати роботу команди, і врешті отримати результат — 3721 голос іванофранківців, який додає відповідальності за кредит довіри, мотивує приймати рішення та брати відповідальність за зміни в нашій країні.
25 травня показало, що свідомість виборців ще недостатньо змінилася і саме гідності забракло. Люди ще готові обирати заангажованих кандидатів чи представників сумнівних політичних партій, які роздерибанять посади і замість необхідних реформ знову почнуть лобіювати свої інтереси.
Офіційний розмір грошової застави кандидата в народні депутати становив 12,18 тисячі гривень, і частина кандидатів Івано-Франківська досі не показала прозорості походження цих коштів. Вони також не надали звіту про кошти, використані під час кампанії, руху “Чесно”. Це не тільки бентежить і не подобається більшості виборців, але й змушує замислитися над зробленим вибором.
Де офіційний звіт перед тим самим рухом “Чесно” від переможця самовисуванця Олександра Шевченка за викуплені ефіри, зокрема на телеканалі “З Студія” вартістю 14,6 тисячі гривень за годину?
Чи доречно було влаштовувати святковий фуршет на 1000 осіб під час складної ситуації в країні?
Питання є не тільки до переможця на довиборах до ВРУ, але й до новообраного президента Петра Порошенка.
Чи варто витрачати кошти на рекламу з подякою від новообраного президента, а не жертвувати ці кошти українській армії?
Тема місцевого самоврядування та люстрації вводить більшість громадян у глухий кут: наче боролися-виборювали одне, а на ділі здобули інше.
Звісно, кілька нових облич, як, наприклад, Сергій Квіт і Павло Шеремета в уряді, додали новизни та відчуття наявності справжніх професіоналів, але загальна картина влади в країні змушує ніяковіти після усвідомлення ціни, яку заплатили українці за свою свободу.
Прогнозую, що скоро має відбутися справжня Революція гідності. Можливо, навіть восени цього року. І це не залежить від новообраного президента, а лише від готовності всіх українців брати участь у загальнонаціональному політичному процесі і творити конкретні зміни на місцях.
Отже, чекаємо на перші кроки в законотворенні від новообраного франківського лобі та першого указу президента. Ми, звісно, лише краплі в океані, але й постояти за себе можемо. Євген Коновалець казав, що у вогні гартується сталь, а в боротьбі — нація. Тож очікуємо відповідальних вчинків. Бо якщо ні, то, як кажуть у Станіславі:
— Можемо ще сі здибати на барикадах.
