Донбас надовго закріпився у побутових трендах нашого суспільства.
Кожного ранку, за кавою, розпочинаю день з новин зі Сходу.
Мовчки зітхаю за нашими загиблими хлопцями.
Картаю себе, що досі не зголосився у жоден із добровольчих батальйонів.
Потроху допомагаю ініціативам, що одягають і взувають наших хлопців, де-факто виконуючи роботу Міністерства оборони.
Сили АТО вже на підступах до Донецька.
Місцеві мешканці активно виїжджають на тимчасове проживання в інші регіони. І яка б не виходила колізія, але саме ті, хто найбільше репетував за референдум, — тікали найпершими.
Це не мої слова, а факти, які маю від спілкування з тими ж мешканцями Сходу.
І тікали ті прихильники “народних республік” здебільшого або в Росію, або до окупованого Росією українського Криму.
Східняки, які виїжджають у Центральну та Західну Україну, обрали ці регіони усвідомлено. Вони — за єдність країни.
Так, є приклади реально хамської поведінки громадян зі Сходу, що нахабно нехтують доброзичливістю людей, які зголошуються їм допомогти. Але є і приклади зворотні.
Знайомий студент із Донецька приїхав до Львова, аби перевестися на навчання в один із місцевих вишів. Декан факультету абсолютно серйозно поставив питання, чому він хоче навчатися замість того, аби йти воювати.
Можна зрозуміти декана, але постане запитання: чи ставить він схожі питання львівським студентам?
Більше того, декан примудрився нарахувати бідному хлопцеві 17 предметів академрізниці, хоча переведення мало би бути з ідентичного факультету на ідентичну кафедру і на той самий курс. Програма МОНу для всіх університетів одна. І, за правилами, заборонено нараховувати більше 10 предметів академки.
Хлопець наразі намагається перевестися до Києва, але, як кажуть, осад залишився.
Піддаватися стереотипам, що на Донбасі інші люди, легко, але не всі вони такі, і конче важливо не забувати, що такі люди є усюди.
Нас завжди історично бажали зробити різними. І зараз потрібен час на усвідомлення, що “східняк” і “западенець” більш однакові, ніж різні. Потрібен час на виправлення історичних помилок і підготовку до важливого кроку примирення.
Уже бісять негідники, які покривають свою бездарну роботу, свої порушення чи бездіяльність аргументами, мовляв, у країні війна. А як поставиш питання про відповідальне ставлення до своєї роботи в цей складний для нас усіх час — перша реакція:
— Чому адресант питання не на Сході зі зброєю?
Гидко, бо це вкотре підтверджує теорію, що погані хлопці є усюди. І тут, і там.
Заспокоює те, що українці не залишають своїх у біді. Ми сильні і духом, і тілом. Ми готові підставити плече, не говорячи про згадані проблемні ситуації, коли ми одне одному підставляємо іншу щоку. Армія волонтерів, яка щодня гідно тримає тил для наших хлопців, тому підтвердження.
Таня Ричкова, Армен, Фенікс, СОСи, Підтримки армії та сотні інших — як уособлення команди, яка тримає на плечах усіх українців, що зі зброєю боронять рідну землю. Тут не важливо, хто ти за національністю, партійною приналежністю або мовою спілкування. Усі ці хлопці й дівчата вимушено, але з власної волі пишуть нові сторінки історії України. Сторінки примирення усього суспільства.
На мою думку, якби всю цю справжню велику команду наразі призначити в Міністерство оборони на чолі з Гелетеєм, а всіх теперешніх звільнити, — це було б найрезультативніше МО України в її історії.
Саме завдяки волонтерам наші хлопці вже на підступах до столиці регіону — Донецька.
У спілкуванні з місцевими наскрізна тема - довіра до Національної гвардії. Причому в широкому її розумінні, включно з добровольчими батальйонами. Донеччани в напруженні чекають наших хлопців, щодня, щогодини.
Місцеві готові передавати інформацію про розташування та переміщення терористів. Готові ділитися останнім, збирати необхідну інформацію, аби після нашої перемоги справедливо покарати всіх винних.
І, мабуть, саме це наразі є найкращим трактуванням вимоги “Почуйте Донбас!”.
Донбас був, є і буде українським.
Попри те, що, за словами місцевих, терористи ночують та переховуються у бомбосховищах, дозволяючи лише обмеженій кількості донеччан переховуватися там під час обстрілів. Обстрілів — із десятої вечора та до четвертої ранку, що їх самі ж сепаратисти провокують, встановлюючи “Гради” на дитячих майданчиках, або просто на подвір’ях багатоповерхівок, і обстрілюючи українські позиції та викликаючи у відповідь вогонь на себе. Тут 5-10 метрів похибки — і півбудинку як і не було.
Попри те, що терористи систематично курсують вулицями міст Донбасу та, при зустрічі з місцевим населенням, наводять паніку, стріляючи з АК у повітря.
Попри обстріл коридорів для евакуації мирного населення, навіть попри білі прапори та білі пов’язки на ліктях.
Попри те, що бензином торгує лише одна заправка “Паралель”, по 19 грн за літр.
Міста чекають на звільнення, але й далі живуть своїм життям.
Комунальники з 4-ї ранку поливають дороги водою, а двірники підмітають узбіччя. Єдине — тепер вони ще й заклеюють зупинки скотчем, аби скло не сильно розліталося при влучанні снаряду.
Тролейбуси та автобуси курсують, як і раніше. Лише трамваї періодично стоять, коли вкотре вимикають світло.
І місто засинає і прокидається з надією на всіх нас. Дасть Бог, скоро звільнимо Схід та рушимо звільняти Крим. Адже і він наш.
