Перша хвиля рожевого
Західні терміни, такі як секс-фільми, сексплотейшен, софт-порно, не зовсім відбивають специфіку японського рожевого фільму. Особливість Pinku Eiga в тому, що це вкрай різнорідний напрямок, приналежність до якого маркує одна ознака — репрезентація жіночої сексуальності з погляду чоловіка. До речі, на сайті https://asian-movies-online.com/pinku-eiga ви знайдете ТОП 10 фільміів жанру Pinku Eiga.
Незалежні режисери та піонери жанру (Кодзі Вакамацу, Нагіса Осіма, Сейдзюн Судзукі) експериментували з формальними рішеннями та використовували стратегії європейського арт-кіно (депсихологізація героїв, фрагментарна розповідь, сюрреалістичні елементи).
Для них еротичний зміст не є самоціллю, він швидше виступає в ролі яскравого матеріалу, з якого ткуться політичні та соціальні сентенції.
Більше того, японський закон забороняв кінематографістам зупинятися на детальному розгляді статевого акту, як, скажімо, в американській чи європейській порнографії, тому художники знаходили інші шляхи для демонстрації інтимних стосунків.
Так, перша «рожева» картина Кодзі Вакамацу «Таємна дія за стінами» (1965) відкривається сценою сексу чоловіка та жінки. Строго кажучи, сам статевий акт глядач не бачить. Камера лише вдивляється у спини героїв і крупним планом вивчає фрагменти їхніх тіл.
Pinky Violence — чим надихався Тарантіно та Родрігез
У 1970-х ринок «рожевих» фільмів перейшов із рук малобюджетних незалежних студій до гігантів японського кіно. Студія Toei вивела жанр із відносного андеграунду та звела еротичний контент у ранг справжнього національного мейнстріму. Нові картини знімалися вже на великий бюджет, режисери працювали в дорогих та професійних павільйонах, а для еротичних сцен залучалися зірки японського кіно. Однак, незважаючи на значні гроші, японські постановники так і не потоваришували з натуралізмом — твори pinky violence зазвичай виглядають швидше бутафорськими та театральними, ніж криваво-брутальними.
У класичних для цього стилю картинах – «Бусідо Бохаті: Шлях забутих про вісім», «Секс і лють» та «В'язня № 701: Скорпіон» – інтелектуальна чутливість ранніх «рожевих» фільмів витісняється захоплюючим наративом. Режисери вважали за краще поєднати кримінальні сюжети про продажних поліцейських та якудза з еротичними сценами. По суті, pinky violence - це сексуалізовані бойовики з крутими дівчатами в головних ролях.
Своєю чергою, особливість цього суміжного напряму в тому, що він і зберігає мазохістську логіку класичного «рожевого» фільму і пропонує нові феміністичні сюжетні стежки. Наприклад, у фільмі «В'язня № 701: Скорпіон» (1972) головна героїня (Меіко Кадзі) терпить приниження від тюремних наглядачів — її роздягають, гвалтують, б'ють, шантажем примушують до різних збочень, — але бойовий характер дозволяє їй почекавши потрібний момент, вона завдає смертельного удару законниками та гангстерам.
Критики називають «Вбити Білла» одним із найфеміністичніших фільмів у сучасному популярному американському кіно. Однак багато хто забуває, що Тарантіно взяв головну ідею та сюжетну канву — жінка з катаною вистежує ворогів і різає всіх, хто попадеться їй на шляху, — з фільму «Секс і лють» (1973) Норифумі Судзукі.
У цьому сенсі режисерів pinky violence не можна назвати шаленілими експлуататорами жіночої сексуальності: у їхніх картинах без цензури показують менструальну кров; жінки розмовляють про свою сексуальність та інтимні уподобання (героїня фільму «Історія повії» заявляє, що «хоче лягати під різних чоловіків і нехай їх буде більше»); і більше того — демонструють свою фізичну та інтелектуальну перевагу над чоловіками.