Катерина Гаврилюк із села Нові Бросківці на Буковині разом із чоловіком Андрієм виховує 15 дітей — семеро рідних і восьмеро прийомних. Уже 39 місяців родина шукає сина Юрія, який зник безвісти на війні. Про жінку, чия любов не ділиться на рідних і чужих, інформує BUK media.
Своєю історією з журналістами поділилася сама Катерина Гаврилюк. З Андрієм вони разом уже 32 роки. Живуть у Нових Бросківцях, тримають господарство — дві корови, бичка, курей. Щовечора вся родина збирається на спільну молитву.
Обітниця, з якої все почалося
Шлях до прийомних дітей почався з біди. Син Олексій у 17 років важко захворів — одного дня просто не зміг підвестися з ліжка. Геть відняло ноги. Три тижні лікарі не могли поставити діагноз. Батько Андрій носив сина на плечах по лікарнях, а Катерина молилася.
«Я плакала сильно і сказала Богу: зроблю все, лише б він не став лежачим. Я дала обітницю, що візьму діток», — розповідає жінка.
Олексій одужав. 24 березня цього року він пішов до РАЦСу з коханою. А мама своєї обітниці не забула.
Сон про двох дівчаток — і четверо в домі
Незабаром Катерині наснилися дві дівчинки, які хочуть до неї. Вона пішла до служби у справах дітей. Там відповіли: так, є дві дівчинки — але з ними ще двоє братиків. Родина забрала всіх чотирьох.
За два роки зателефонували знову — є можливість узяти ще двох, а двох залишити. Катерина запитала вік дітей. Почула: 5 років, 4 роки, 3 роки і 1,7. Розплакалася.
«А діти сказали: якщо забираєте — то усіх. Це і було у мене теж на душі», — згадує Катерина.
Так у домі Гаврилюків опинилося восьмеро прийомних. Разом із батьками — 17 людей під одним дахом.
Діти, які сиділи в дверях
Прийомні одразу назвали Катерину й Андрія мамою і татом. Без вагань. Але страх, що їх знову залишать, тримався довго.
«Пройшов час, і вони зізналися: боялися, що ми їх лишимо і більше не повернемося. Як ми йшли з дому по справах — вони постійно сиділи в дверях», — розповідає жінка.
Катерина каже, що не є «мамою-квочкою». Вчить дітей самостійності з раннього дитинства. Прокидається о 6-й ранку. Господарство, навчання, праця — у всьому беруть участь усі.
«Вони реально всі розумні. Всі однакові. У нас не ділять на своїх і чужих. Я хочу дати їм освіту і вміння триматися на ногах. Бо доросле життя складне», — пояснює мама.
Юрко, якого чекають усі
Вечірня молитва в родині — за перемогу України, за синів на фронті, за всіх зниклих безвісти. І окремо — за Юрка. Він зник безвісти вже 39 місяців тому.
«Він у нас дуже самостійний. Але страшенно нас поважав — постійно питав поради. Господи, як ми за ним сумуємо», — каже Катерина.
У школі молодші діти не раз казали вчителям про своє найбільше бажання — щоб Юра повернувся. Бо він їхній брат. Свій.
Родина не просто чекає — вона шукає. Їздить до хлопців, які повернулися з полону, везе домашні смаколики й альбоми з фотографіями зниклих безвісти. Так шукає своїх.
Одного з тих, кого Гаврилюки зустріли на цьому шляху — чоловіка з Маріуполя, який провів у російському полоні два роки, — родина прийняла до себе додому. Вісім місяців він жив із ними. Тепер купив будинок поруч і оселився там. Бо де ще жити людині, яка повернулася з пекла, як не там, де її зустріли як рідного.
Хрест, який вручив Господь
Катерину часом запитують, чи не шкодує. Відповідає спокійно: «Не шкодую. Справно несу той хрест, що вручив Господь. Пізніше — може, ще візьму діток. Час покаже».
У Гаврилюків уже троє онуків. Дім повний. Голосний. Живий.
«Найбільше мрію, аби всі вони були щасливі і самодостатні. Аби мені за них не було соромно», — говорить Катерина.
15 дітей — і жодного чужого.