Дані твори настільки вражають витонченістю роботи, що навіть всерйоз наводяться в якості аргументів деякими прихильниками «нетрадиційних» історичних теорій. У першу чергу це стосується робіт Рафаеля Монті. Однак, на цій стезі першопрохідцем був не він.
Першим скульптором, який зумів створити ту саму мармурову вуаль, був неаполітанський майстер Антоніо Коррадіні, що народився в 1668-му році. Найвідомішою його скульптурою «під вуаллю» є «Цнотливість», що з 1752-го року, знаходиться в Неаполі, в Капелі Сан-Северо.
Авторству Коррадіні належить ще кілька погрудь, виконаних з використанням все тієї ж техніки «мармурової вуалі», а за створенням чергового твору мистецтва з подібним ефектом, Антоніо наздогнала смерть.
Майстер як раз приступив до виконання замовлення Раймондо де Сангріа, князя Сан-Северо, проте він встиг створити лише глиняний макет скульптури, нині відомої як «Христос під плащаницею». Удача настільки своєрідним чином посміхнулася іншому неаполітанському скульптору, Джузеппе Саммартино, ім’я якого прославилося завдяки саме цій роботі. Він дещо змінив початковий задум Коррадіні, проте суть залишив незмінною.
Сам образ Христа, символізм композиційних елементів і та сама дивна мармурова вуаль — все це перетворило цей твір мистецтва в нетлінний шедевр, найбільший з тих, що зберігає Капела князів Сан-Северо. Дивно, але нічого навіть приблизно рівного за величчю Джузеппе Саммартино так більше ніколи і не створив!
Практично ціле століття скульптори не зверталися до складного і, разом з тим, еффектного прийому «мармурової вуалі». Однак, інший італійський скульптор, Рафаель Монті, що волею долі опинився в Англії, все-таки повернув моду на мармурову вуаль, якщо так можна виразитися. Крім того, саме він описав технологічний процес створення подібних скульптур, який, мабуть, дізнався ще на батьківщині, в Італії, а пізніше успішно застосував в Англії.
Суть виявилася проста — Монті використовував особливий матеріал. Він підбирав мармур з незвичайною структурою, двошаровий. Верхній шар був більш прозорий, нижній — більш щільний. Ефект вуалі досягався за рахунок найтоншої обробки, в результаті якої з верхнього шару мармуру виходила та сама «прозора» вуаль — настільки тонкий шар матеріалу залишався.
