«Вікна» розшукали їхніх рідних, котрі поділились радісними новинами.
33-річний Володимир Федорич, котрий зник безвісти у грудні 2024 року, родом із села Шевченкове Вигодської громади. Цю інформацію нам підтвердив староста села Богдан Прокопишин. Щоправда, чоловік уже 20 років як не проживав у селі, а останнім часом мешкав у Долині. Мав дочку та сина, батьки його померли.
Майже три місяці боєць був у складі 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила, а до того місяць навчався на полігоні в Рівному.
Анна Пришлюк, рідна старша сестра Володимира, розповіла «Вікнам», що вже спілкувалась з братом після звільнення з полону телефоном.
Двоюрідна сестра Романа Хомина — Леся Дрешер каже, що спочатку побачила у Телеграмі відео повернення полонених, на якому впізнала свого брата. А о 16:00 їй передзвонили з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими із вітальним повідомленням. Поки що з Романом не говорила: їй повідомили, що спочатку боєць має пройти обстеження.
«Бачила на відео, що він на милицях. Звісно, що хочу почути голос, обняти й зустрітись, але треба витримати ще цю паузу. Зараз для мене найважливіше, що брат в Україні. А решту — спробуємо змінити. Для мене Роман хороший, добрий, чуйний, часто приходив, допомагав у домашніх справах, адже живемо недалеко один від одного».
55-річний Роман Хомин — із села Старий Мізунь Вигодської громади. Проживав зі своєю 83-річною матір’ю Дарією, яку доглядав, коли під час повномасштабного вторгнення повернувся із Чехії. 13 липня 2024 року був мобілізований, а 16 вересня прийшло сповіщення, що зник безвісти.
«Він колись служив у радянській армії. Десь, напевно, в серпні я останній раз говорила з ним телефоном. Тоді Роман сказав, що їх відправляють на інший напрямок. Мені щось всередині підказало, що на Курський, і він цю інформацію підтвердив. Потім я ще три тижні до нього телефонувала, але зворотного зв’язку не було. Потім уже почали в селі говорити, а згодом і офіційне сповіщення прийшло».
За словами Лесі Дрешер, сьогодні ходила до тітки — принесла їй хорошу новину. Жінка за пів року пооббивала пороги багатьох інстанцій, як і решту родичів військових, які зникли безвісти. Шукала хоч якусь звістку. Ділиться, що невідомість — це найгірше, але, переконує: надії не втрачала. Тепер кожен незнайомий номер, як і дзвінок від «Вікон», сприймається, як можливо, від Романа.
Серед звільнених з полону — і долинянин Олександр Медвідь, 1978 року народження, професійний військовий, нагороджений орденом Богдана Хмельницького. Чоловік вважався таким, що зник безвісти на Херсонщині влітку 2022 року. Його матір Ольга розповідає, що з сином після повернення в Україну розмовляла — і вчора, і сьогодні. Чоловік його впізнав на одному із відео, а їй не вірилось, що це її син: худий, лисий, сивий.
«Він подзвонив мені о третій дня зі словами: «Мамуля, я в Україні». Потім хотів поговорити з молодшим братом Юрієм, але його не було вдома, а далі — з татом. Пізніше передзвонив ввечері. Тяжко йому було в полоні, пережив Оленівку, Горлівку, Торез, а далі — російське СІЗО, де було найважче».
За словами пані Ольги, її 47-річний син схуд на 40 кілограмів, у нього повипадали зуби, деякі вибили. До полону він важив 110 кілограмів при метрі 84 сантиметри зросту. Зараз Олександр на карантині, і батьки та брат планують через тиждень до нього навідатись.
«Мій син закінчив Київську академію внутрішніх справ. Йому неодноразово, адже воює з 2015 року, пропонували бути юристом у штабі, але він на це не погоджувався. Служив у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді старшим солдатом. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького. Розповідав, як в час АТО стояв у Маріуполі за 500 метрів від москалів та як поруч снайпер вбив 18-річного побратима».
За словами Ольги Медвідь, востаннє сина бачила у грудні 2021 — він уже тоді просив батьків виїжджати, бо буде війна. Потім його відправили на Львівщину на навчання. А коли у 2022 році з ним не було два місяці зв’язку спершу прийшло сповіщення про смерть, а на другий день — що зник безвісти.
«Я вірила одразу, що він не загинув. У нас з ним дуже хороший емоційний зв'язок. 3 жовтня 2022 ми отримали інформацію, що син в Оленівці, після теракту його перевели у Горлівку. Жодного разу йому не дозволили зателефонувати додому, але мені вдалось через волонтерів відправити йому три листи, решту — повертались. Пізніше передала посилку з солодощами, засобами гігієни, сигарети. Навіть думала через Туреччину їхати в росію, та держоргани мене попередили, що це дорога в один кінець».
За словами співрозмовниці, її сина чотири рази подавали на обмін різні урядові інстанції, а у січні 2025 року його зняли з автобуса перед самим від’їздом. Жінка дуже хоче спекти йому пляцок та наготувати смаколиків, але поки що у звільнених з полону дієта. А ще, звісно, обняти та поцілувати, адже скучила неймовірно. І вірить, що після пережитого він зможе повернутись до своєї улюбленої юридичної справи.
Редакція «Вікон» радіє разом із рідними звільнених полонених і вірить, що незабаром всі повернуться додому!
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
