«Вікна» зібрали спогади про однокласника, родича та односельця.
«Богдан був дуже хорошою насамперед людиною. Зі шкільних років він запам’ятався завжди спокійним, нікого ніколи не ображав. Усміхнений, вчився гарно. Я з ним народилися одного року одного числа (4 жовтня 1971 року. — Авт.), завжди раділи з цього приводу. А з дорослого життя теж поганого не можу нічого сказати. Хороший був господар, чоловік, батько для своїх дітей – сина Василя та дочки Іванни», — пригадує однокласниця Ірина Хшановська.
Розповідає, що звістка про загибель принесла у серце страшний біль. Впродовж середи, 7 травня так наплакалась, що аж пекло у грудях.
Мирослава Семанів, крім того, що також була однокласницею Богдана Коник, — його троюрідна сестра. Каже, для неї страшне слово «був».
«Богдан хороший, з почуттям гумору. Мабуть, кожен його запам'ятав через сміх на всі 32 зуби, як казали вчителі. Товариський і надійний: якщо треба було щось тримати в секреті, Богдан — «могила». Кліщами з нього таємницю не витягнеш. А також тримав слово. Якось попросила взяти на роботу в Польщу мого молодшого сина Євгена. І тут через деякий час я уже сама забула про цю розмова, а він приходить зі словами, що через тиждень виїзд. Брат про все домовився, адже на той час їздив уже кілька років туди працювати зварювальником».
У школі їхній клас був дружнім. Богдан ніколи не мав ні з ким конфлікту, не ображався, а всі ситуації переводив у жарт.
«Надійною, «золотою» людиною був. Ми з ним час від часу переписувались і передзвонювались, коли уже воював. Пам’ятаю розмову в грудні 2024 року. Тоді хотіла номер його картки, щоб переслати гроші. І кілька раз пізніше про це йому нагадувала, але Бодька навідріз відмовився, казав, що у нього все є».
Мирослава Семанів працює у Польщі, і коли Богдан телефонував, то завжди хвилювався, що турбує пізно, бо різниця в часі. Але жінка була рада почути та підтримати родича-захисника.
«Розповідав, що до москалів, як рукою сягнути: бачить та інколи чує їхні розмови. Озвучував страшні речі. Відчував, що вже не повернеться додому. «Мені все одно, я уже пожив, дітей своїх ніби влаштував, а тут зі мною воюють діти 18-20 років, за них серце розривається. Тут квиток в один кінець». Його це боліло, говорячи такі слова в нього голос зупинявся».
Також однокласник не шукав шляхів, щоб повернутись додому назавжди, не мав морального права. Адже на фронті було почуття братерства й обов’язку. Дуже любив свою дружину Марію, завжди гарно про неї відгукувався. З розумінням відносився до дітей, любив їх, тішився здобутками.
Мирослава пригадує: після того, як до неї зателефонувала сусідка зі страшною звісткою про смерть Богдана, вона не могла себе зібрати до купи. Проплакала увесь день.
«Кожен раз важко сприймати реалії війни, особливо, коли вони стосуються знайомих, рідних, таких «теплих» людей. Наш перший тужилівський Герой Ігор Лаврів також був моїм троюрідним братом…».
Староста Тужилівського старостинського округу Василь Лазар повідомив «Вікнам», що це уже третя трагічна звістка у їхньому селі під час повномасштабного вторгнення. 15 січня був рік, як загинув його швагро Ігор Лаврів. Нещодавно минуло 40 днів за Любомиром Синяком, котрий родом із Голиня, але побудував будинок і разом із сім’єю проживав у їхньому селі. Зараз — Богдан Коник.
«Він ніколи нічим поганим не відзначався. Не сварився з ніким, не пив. Добряга, виростив двох дітей, збудував будинок. Був електрозварником, працював трохи за кордоном, а останній час в Україні. Таких хороших людей, як Богдан, зараз мало. Для нашої громади це дуже великий удар. Коли його привезуть, ще невідомо, але готуємося гідно зустріти Героя».
Богдан Коник захищав нашу державу понад два роки. За цей час воював на Запорізькому, Покровському (Донеччина. — Авт.), Куп’янському (Харківщина — Авт.) напрямках. Був майстром-електрозварником відділення технічного обслуговування бронетанкової техніки 3 батальйону оперативного призначення 15 бригади оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. Герой загинув 4 травня 2025 року на околицях населеного пункту Мала Шапківка Харківської області, внаслідок ворожого мінометного обстрілу позиції відділення "Коала".
У нього залишився батько, дружина, дочка, син та молодша сестра.
Нагадаємо, 18 січня у центрі Тужилова встановили пам’ятний меморіал захиснику Ігорю Лавріву. За словами Василя Лазаря, у майбутньому за узгодженням з рідними Героїв встановлять і їхні банери.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
