"Якщо просто не вистачає рук — то чим мої гірші? Я не боюся ні крові, ні кісток, ні смерті, — зрозуміла: пора". Так Юлія Таринська пояснює, чому добровільно пішла на війну, йдеться на Фейсбук-сторінці 91 окремого протитанкового батальйону.
Спочатку була в десантно-штурмових військах. Там і закріпився позивний "Косичка": серед однакових шоломів і балаклав її легко впізнавали — з-під шапки завжди виглядала маленька косиця. У складі медичного екіпажу вивозила найтяжчих: у комі, без свідомості.
"Було багато втрат. Інколи це сниться", — зізнається вона.
Зараз Юлія — парамедикиня 91-го окремого батальйону.
"Люблю цей підрозділ за справжність і відсутність "совка". Тут можна подзвонити хоч о третій ночі командиру й сказати: треба допомога. І тебе почують", — каже вона.
Юлія — з самого серця Карпат, із Косова. До мобілізації створила великий волонтерський центр, що працює й досі. Допомагала фронту: евакуація, амуніція, медицина. Сортувала тонни вантажів, навчала бійців користуватись аптечками.
"П'ятнадцять хвилин інструктажу — і вже могло бути врятоване життя", — каже "Косичка".
Мала власний салон краси, навчальний центр і кафе. Але коли вирішила йти в ЗСУ, усе закрила. Каже, служба в армії зробила її спокійнішою:
"Завжди була начальницею, а тут треба підкорятися. Сама собі дивуюсь".
Колись вона була як 911 — працювала з алко- і наркозалежними, допомагала жертвам домашнього насильства. Зараз — рятує життя на фронті.
У матеріальному сенсу не бачить. А після перемоги мріє про відновлення:
"Спочатку я поплачу тиждень, потім піду в гори, обійму дерева. А далі — працюватиму з молоддю. Вона в нас дуже класна. Треба відбудовувати міста. Писати історію і стежити, щоб її не спотворювали. Бо зараз її — пишемо ми".
