Голова ради з питань ВПО при Калуській міській раді та Калуському районі Валерія Пруднікова розповіла, що до Всесвітнього дня біженця вирішили проговорити болі тих, хто проживає у громаді, вкотре зустрітись із представниками благодійних організацій, міського самоврядування.
«Ми залишились в Україні, але перемістилися всередині. У кожного з 20 людей, чиї портрети представлені на виставці, — своя історія інтеграції у Калуш. Було непросто знайти їх. Вони працюють у благодійних організаціях, плетуть сітки, є майстрині, баба Алла веде ТікТок та спілкується з дітьми. Це колишні жителі Харківської, Донецької, Сумської та Херсонської областей».
Валерія з двома дітьми переїхала до Калуша з Бахмута Донецької області. Тут долучилася до благодійного фонду «Крила підтримки».
«Я не мріяла про жодну країну світу, а про захід України»
71-річна Катерина Силка зі своїм чоловіком уже двічі внутрішньо переміщені особи. У 2014 році виїжджали з Донеччини у Херсонську область, а у квітні 2022 — з окупації в Новій Каховці в Калуш. Сюди приїхали ще їхні дві доньки з сім’ями, тому легше морально, хоча матеріальне — втратили все.
«Тут шукали бюджетну оренду житла. У великих містах ціни підняли, тому зупинилися на Калуші. Спершу у Новій Каховці брали участь у масових мітингах, поки окупанти не почали мстити. Ми ховались, але коли з сусіднього будинку почали виводили мешканців, тоді ми зрозуміли, що можемо бути наступними. Треба бути з ними (окупантами. — Ред.) лояльними, а це потрібно вміти. Ми вже вдруге під окупацією і нам вистачало те, що побачили й почули вперше. На ранок — виїхали…».
У Калуші, за словами Катерини Петрівни, потрапили до хороших людей, як і свого часу в Каховці.
«Багато місцевих знайомих — дуже душевні й добрі люди, які стали, як рідні. Спілкуються, нам допомагають. Ми однозначно туди не вернемось, збираємось і далі жити тут. Вдома все було, як в нормальних людей: йшла на пенсію після 37 років праці на автотранспортному підприємстві, старалась забезпечити свою старість. Нічого не віщувало біди. Нам зараз гріє душу, що ми в Україні».
Жінка каже, що раніше не була на заході України. Перед окупацією онук її запитав, в яку країну хоче поїхати, вона відповіла — на західну Україну. Улітку всі разом збирались на екскурсію у Львів. Коли їхали в Калуш, то онук зауважив, що бабуся щаслива, бо тепер житиме там, де хотіла.
«Я кілька хвилин тому тільки дізналась, що наше фото є на виставці, коли з чоловіком прийшли сюди. Донька підібрала одне з Дня міста Івано-Франківська, яке робили для домашнього архіву. Діти стараються щоразу зробити для нас приємне, бо поганого вистачає».
На виставці представлений портрет Олександра Ковальчука та його дружини з Луганщини. Більше — в публікації "Як хірург із 45-річним стажем з окупованої Попасної став калушанином".
Обставини важкі, але потрібно продовжувати жити
24-річний Анатолій Чиж приїхав до Калуша з міста Світлодарська Бахмутського району на Донеччині з мамою та 11-річною сестрою Валерією. Тут хлопець опанував нову професію — відео- та фотознімання, адже працює в інформаційному відділі міської ради, а ще входить у Молодіжну раду.
«Повномасштабне вторгнення я зустрів у Харкові у гуртожитку «політеху». Спершу з друзями два дні прожили в Одесі, а потім на чотири місяці житлом забезпечила «Львівська політехніка». Тим часом мама і сестра знайшли прихисток у Калуші, куди переїхали у квітні 2022 року (за місяць до окупації Світлодарська. — Авт.), а я доєднався до них у липні».
У 2023 році хлопець мав їхати на навчання у магістратуру в німецький Магдебург, для чого вчив мову, але студентів уже не випускали за кордон.
«Прокидався з думками: «Навіщо ти існуєш…». До прихистку приходили благодійники, представники міської ради й так я дізнався, що є вакансія відеооператора. Я до цього камеру в руках не тримав, не вмів ні знімати, ні монтувати, але вирішив спробувати. Робота мені дуже подобається, бо саме вона допомагає відчути потрібність цій громаді, місту, в якому проживаю. Я знайшов чимало друзів, знайомств. У Молодіжній раді маю можливість впроваджувати зміни».
Щодо сімейного фото на виставці, то воно зроблене цьогоріч на «Арені Львів» під час футбольного матчу «Шахтар» — «Динамо».
«Я дуже люблю футбол і вирішив з собою взяти маму та сестру. Їм сподобалось. Ми з мамою обрали спільне фото із шарфами «Шахтаря», бо ця команда з нашого регіону. У минулому житті була мрія щодо навчання в Німеччині, а зараз хочу вдосконалюватись у контенті для Калуської громади. Моє місто було останнім, яке захопили без боїв. Воно ціле, але там проживають окупанти, грабують, тому, думаю, нашого житла більше немає. Мій висновок: не треба здаватись, сидіти на одному місці. Обставини важкі, але потрібно продовжувати жити. Я молода людина — у мене ще все попереду».
Під фотовиставки представили п’ять історій внутрішньо переміщених осіб та обговорили актуальні питання їхнього життя у громаді. А співорганізатор фотовиставки — благодійний фонд «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» — подарував світлини учасникам проєкту на пам’ять.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
