Тетяна Ходикіна разом із чоловіком через день доглядають на території колишнього дитячого садочка «Зірочка» за рослинами, які посадили разом з іншими внутрішньо переміщеними у місто (пані Зіна — на постійній основі тут порається. — Авт.). Тут не тільки різновиди квітів, а й зелена цибулька, листя салату, кабачки та огірки. Жінка каже, що написала заяву на житло, яке буде у переоблаштованому приміщенні, проте чи перепаде воно їм, немає поки жодних гарантій.
Усе своє життя співрозмовниця прожила у Сватівському районі Луганської області. Тут у селищі та двох селах було 600 виборців. Вони з чоловіком мали невеличкий власний будинок із усіма комунікаціями та 30 соток поля, на яких останні роки працювали. З цього жили, і дітям передавали, і продавали. Також було дві корови, свині, качки.
«Чоловік був колгоспником, а я працювала 18 років на пекарні. Спочатку прибиральницею, потім підміняла дівчат у декретах та відпустках — допомагала пекти хліб. Там тільки тістоміс замішував, а руками катали величезні хлібини, сковорідки з лопатами в печі запихали та виймали», — розповідає пані Тетяна.
Кінець 90-х — початок 2000 — пекарня переходила з рук в руки, потім її закрили. Тоді жінка просилась на будь-яку роботу, щоб мати запис у трудовій книжці.
«Влітку на агрофірмах збирала врожай, на току працювала. У нас прикордонна зона, тому коли відкривали на кордоні з Росією митниці — допомагали. На виборах в комісії була. А потім з господарства жили. У чоловіка група інвалідності, він був слюсарем у колгоспі».
«У 2014 здавалось, що війна від нас далеко»
«Ми жили за три кілометри від російського кордону, але від обласного центру це дуже далеко, тому здавалось, що у 2014 році вторгнення Росії нас не стосується, бо це не у нас. Старша дочка Євгенія з сім’єю з Луганська чотири місяці прожила у селищі, а потім переїхала в Одесу».
У лютому 2022 року все було по-іншому. Дочка з Одеси зі словами, що почалась війна, подзвонила приблизно о сьомій ранку, коли батьки тільки прокинулись. Через пів години — дзвінок від молодшої, чоловік котрої працював у військкоматі і уже поїхав до Львова на навчання. Три дні у казармі вони були напоготові — одягнені та взуті спали.
«Інна попросила приїхати за нею з хлопцями. Старшому було 14, молодшому — два, вони жили в нашому районі. Коли їхали, банки уже не працювали, хоч була тільки 10 година ранку. Боялись побачити колони назустріч, але минулось. Проте, потім стільки їх приїхало — жахіття. Зв’язку ніякого немає. По телевізору показують, як Одесу бомблять, а додзвонитись не можемо ні до старшої дочки, ні до молодшого зятя».
Через три кілометри розташоване сусіднє село, що через річку з Росією, і в них тягнув російський інтернет. Там дозволяли ним користуватися.
«Їдемо, а танки назустріч. Ми боялися, бо в машині маленька дитина, а вони з автоматами націлюються. За ворота страшно було виходити, тому в магазин на машині їздили, дітей одних вдома не залишали. Переживали, щоб дочку не здали, адже всі про всіх все у селищі знають. Першими побігли до ворога «зливати» інформацію працівники місцевої ради».
Дочка зі синами перші тижні збирались виїжджати через Дніпро, але автобус розбомбили. У червні через Росію, Латвію, Литву, Польщу потрапили до Львова. Чоловік там у частині був на навчанні два тижні. Батьків вмовляли довго, вдалося аж майже через рік зустрітись на заході України. До того здавалось, що Львів — це інший край землі.
Щоб виїхати, потрібно було російські гроші отримати. Зняти гроші з картки, пояснює Тетяна Ходикіна, — це віддати немаленьку суму. До прикладу, із 16 тисяч гривень — чотири тисячі.
«Діти переживали, щоб ми не загубились у Європі. А чоловік у Литві на кордоні усе розповів про дії ворога. Росія була сусідом і не могли подумати, що таке може бути. Важко свій дім та все своє життя кинути в одну мить, але основним аргументом було: коли не поїдемо, то уже не побачимо ні дітей, ні онуків. Це стало для нас поштовхом. Ми три доби їхали в Україну».
Вдома, пригадує співрозмовниця, пострілів не було. Але будинки, де жили працівники прикордонної застави, перевіряли і після пів року, як там уже ніхто не жив: двері ломили, вікна вибивали, можливо, знімали репортажі. Їхній будинок розташований за кілька метрів від траси, то трохи потріскав. Страшно було від ворожих поглядів.
«Весною ми на городі садимо, а вони летять над нами вертольотами дуже низько і автомати понацілювали. Одного разу сусідка, жінка років за 70, сидить на подвір’ї, і вийшли ми з дворічним онуком. Зупиняється машина військового, а дочка каже: «То, мабуть, за мною». Солдат дає пакунок цукерок малому, а той не хоче брати. Ми просимо взяти, бо страшно. Потім усі віддали тій жіночці».
Півтора року подружжя Ходикіних прожило у Львові. За оренду квартири для п’ятьох осіб платили 13 тисяч гривень. Шукали підробітки і паралельно дешевше житло. Спершу розглядали Вінницьку область, а потім зять переконав, що краще на Івано-Франківщину, адже мав багато побратимів звідти. Його дружина через інтернет знайшла Калуш — компактне, невелике місто.
Найбільша зрада — близькі люди
«Ми переживаємо, як ви там залишитись, то звикнете», — казали діти. Але я собі не уявляла, як можна звикнути, хоч багатьом людям вдалось. Перші дні аргументували, що нарешті газ буде дешевше. Я на всю вулицю доводила, що це війна, а донька просила не наражати нас усіх на небезпеку», — пригадує пані Тетяна 2022 рік.
Найбільшою зрадою для неї були слова та дії друзів, з котрими уже знаються роками.
«Мій кум каже: «Їдь в Чернігівську область, там українську пенсію будеш отримувати, бо ми тепер з Росією». А подруга, що дружили все життя, зізналась, що на це чекала 8 років. «Ти своїм дітям в Одесу могла новою поштою посилку відправити, а я своїм у Крим — ні». Мої діти з Луганська в Одесу переселились, а її діти, як виїжджали, тішились, що Крим російський. Це, я вважаю, зрада».
Тетяна Ходикіна ще може зрозуміти тих людей, чиї діти за 10 кілометрів у Росії живуть, і вони зараз матимуть можливість побачитись. Але тих, чиї діти повиїжджали з онуками в один кінець, — ні. 80-річний сват жінки на милицях також залишився, каже, що йому так добре, має дві пенсії — українську та російську.
«Я все життя розмовляла російською мовою, але коли на польському кордоні побачила синьо-жовтий прапор, бо в окупації тільки їхні тряпки висіли, — собі слово дала, що більше тією мовою не говоритиму. Вони нас убивали, знищували Сіверодонецьк, Лисичанськ. У мене звідти брат з дружиною і дітьми тікали у Львів. «Я народився не в сорочці, а одразу в шоломі», — констатував мені, адже машину розтрощили, сват загинув, а він повз, щоб врятуватись. Як можна позицію Росії вибрати? У мого чоловіка сестра і брат за 10 кілометрів у російському селищі живуть. Коли почалось повномасштабне вторгнення, за пів року видалили нас з усіх соціальних мереж. Коли ми збирались виїжджати, я їй пишу: «Іро, хіба вам не цікаво, чи ми живі?». А вона відповіла: «Ви американські підстилки, нам вас не шкода». Це було останнє спілкування».
Діти збирають на велику квартиру, щоб помістились усі разом
У Калуші родина соціалізовується, хоча спершу було важко звикнути. Онуки дуже задоволені садком та школою. Пані Тетяна прибирає у продуктовому магазині. Чоловік її проводить та зустрічає з роботи. Дочка із зятем збирають на трикімнатну квартиру, щоб поселитись разом. Спершу мріяли про будинок, але ці гроші на фронті дуже важкі. Втім, батьки ще сподіваються на житло у «Зірочці».
«Війна закінчиться колись, повернеться наш Сергій додому (зять. — Авт.) і буде тут роботу шукати. Він у нас в поліції працював, у військкоматі. Нам уже діватись нікуди, звісно, хотілось би додому, але думаю — це нереально, найближчим часом принаймні. З України я вже точно не поїду. В Одесу до старших приїжджаємо в гості, але там зараз гучно, тому лишатись на постійно не плануємо».
Їхній будинок вдома стоїть. Коли виїжджали, то тільки одним знайомим повідомили та передали ключі, а ще просили платити за газ і світло, щоб не відрізали. Спершу там жила молода пара — поки не розбіглись, далі ще люди просились, але Ходикіни, особливо після звільнення Харківщини, думали, що повернуться. Потім зрозуміли, що назад дороги немає, і всі нові меблі продали за 10 тисяч гривень. Востаннє там жінка з дитиною жили, чи зараз хтось мешкає — уже і не цікавляться.
«Прийняли у Калуші нас добре, ніхто ніколи не ображав. Одного разу тільки сусідка спитала, чому до Бандери приїхали. Я відповіла, що вони колись їздили до східняків, а тепер ми до них. Ваші «шефи» з колгоспів ще колись приїжджали допомагати врожай збирати. У кожного регіону своя культура, але всі ми люди. Я вже кругом все вивчила, дворами тепер ходжу на роботу, ринок тощо».
Тепер, спостерігає, коли зять із фронту приїжджає у відпустку, тоді дочка починає «жити».
«Ми з чоловіком, щось посперечались, а вона каже: «Мамо, таке коротке життя… Ви бачите, як я живу — від дзвінка до дзвінка. Не сваріться. Хочу, щоб всі хлопці повернулися додому, бо кожного тижня тут у громаді на колінах зустрічають наших захисників», — завершує із сльозами на очах жінка.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
