«Ми з дідусем Ігорем дуже тішилися, коли він народився. Це наш перший онук, він у нас ріс. Дуже цікавий, розвинений, мав хорошу пам'ять, змалечку любив казки. Напам’ять знав «Федорине горе». У трирічному віці ще не вмів читати, але відкрив книжку і все розповідав», — пригадує бабуся.
Ігор дуже любив дітей, був допитливим та товариським. У перший клас пішов у другу школу. Бабуся водила його два тижні на підготовку, бо мама працювала в Польщі.
«Вчителька нарікала, бо хлопці бігали, гралися. Розповіла, що Ігор неуважний, непосидючий. Тим часом онук, який сидів біля мене, переказав почуте оповідання слово в слово. Після цього у неї уже не було жодних питань», — пригадує Лідія Дем’янова.
Ігор, крім того, що добре вчився, захоплювався танцем. Лідія Олексіївна пригадує, як привела його перший раз у театр танцю «Фламінго».
«Він заглянув у дверну шпаринку танцювального класу, а там — тільки дівчата. На моє запитання, чи буде займатися відповів, ствердно, бо тут багато гарних дівчат. З того часу не пропустив жодної репетиції», — додає бабуся.
Коли Ігор закінчив дев’ятий клас, рідні міркували, що повинен здобути робітничу професію. Відтак Ігор навчався у ВПУ №7 на монтажника гіпсокартонних конструкцій. Але й там танцював. Після закінчення училища дідусь з бабусею поїхали з хлопцем вступати у Галицьку академію на менеджмент, адже добре знав англійську мову.
«Здав документи. Їдемо назад, а він сумний сидить. Я його питаю, в чому причина. Попросив заїхати у Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, щоб подати документи на хореографічне відділення. Я була не проти. Почав готуватись туди навіть більше, ніж в академію. Сам собі поставив танець. З 200 балів Ігор набрав 196 і потрапив на державну форму навчання. Він ще вагався та радився зі мною, що обрати. Я відповіла, що має уже п’ять робітничих професій в училищі, тому хай вибирає для душі», — ділиться бабуся.
Онук був дуже добрим та уважним до рідних та їхніх потреб. Поки дідусь та мама працювали, бабуся супроводжувала його на концерти, шила костюми, на всіх виступах була поряд.
«Уже дорослим пригадував, що підлітком йому інколи не подобалось те, що я йому говорила, але тепер дуже вдячний за життєву науку. Мав в житті бути чоловіком. Дідуся немає, тато не брав участі у вихованні, тому треба розраховувати тільки на себе, вибрати таку професію, щоб заробляти й в майбутньому утримувати сім’ю», — пригадує Лідія Олексіївна.
Ігор Дем’янов дуже любив свою на 17 років молодшу сестру Вероніку. Займався з нею, всюди брав з собою. Дівчинка також танцювала. Після того, як 15 квітня 2024 року брат зник безвісти, відмовилась участі в концертах.
«Хоч його доля оповита болем невідомості, він завжди в нашому серці. Я з ним розмовляю, беру фотографію, розказую. У нас ніхто думки не припускає, що Ігор зник безвісти. Він просто зараз не з нами», — каже бабуся.
Минулого року на день його народження мама, сестра та бабуся пішли у кафе. Згадували хороші моменти та мріяли, як Ігор повернеться і разом святкуватимуть. Також жінки замовили суші від закладу, де він колись працював, як подарунок від нього рідним.
«Ігор дуже любив, як я готувала. Борщ з пампушками, вареники, голубці, пиріжки з капустою, з горохом — його улюблені страви. Коли проходив навчання в Одесі, то разом з дочкою у відерках відправляли смаколики», — з теплотою згадує бабуся.
Онук часто сниться Лідії Олексіївні. Останній сон, хочеться вірити, стане віщим.
«Це було, як видіння. Ігор прийшов, своїм ключем відчинив квартиру. А коли спитала, як він тут опинився — відповів, що поміняли всіх на всіх. Він попросився з реабілітаційного центру поїхати додому, щоб я побачила, що живий. У спальні сів на диван, а я ходжу і його чіпаю за ноги та руки. «Ти така смішна — перевіряєш, чи я живий? Я, бабусю, живий». Я спитала, чи він відчував, як з ним говорила та молилась. У відповідь почула: «Постійно. Ваші молитви й те, що ви мене ніколи не забували — це мене тримало та врятувало». Я живу тим, що він має повернутися».
Бабуся вчила Ігоря і на війні бути людиною, щоб нікого ніколи не ображав. Побратими досі добре відгукуються про свого командира.
Алею віри та надії у Калуші співрозмовниця вважає символом того, що полонені та зниклі безвісти воїни незабуті.
«Світлини нагадують, що йде війна, але їх чекають. Я туди ходжу дуже часто на розмову, цілую його. Хочу сказати йому: «Ігорчику, ми тебе дуже любимо, чекаємо, віримо, надіємося».
Коли вперше Ігор поїхав на заробітки до Польщі й повернувся аж через два роки, то зробив бабусі сюрприз.
«Він відкриває двері й заходить. Один одному вчепились у шию і мовчки плакали. Потім він підняв голову і каже: «Нарешті, я дома». От так я уявляю і цю зустріч», — підсумувала Лідія Олексіївна.
Як раніше писали «Вікна», калушанин Ігор Дем’янов працював у районному будинку культури та Голинській дитячій школі мистецтв. Дуже любив танці та мріяв відкрити свою школу. Через маленьку зарплату та потребу в лікуванні дідуся хлопець поїхав на заробітки до Польщі. Перед повномасштабним вторгненням повернувся, щоб виготовити новий закордонний паспорт. Дідусь помер, а Ігор вирішив залишитись, щоб підтримати бабусю. Влаштувався сушистом, і у квітні 2023 року дорогою на роботу отримав повістку від ТЦК. Двічі проходив навчання в Одесі (друге — як інструктор. — Авт.), у Німеччині. У складі 25 окремої повітряно-десантної бригади воював на Харківщині, а пізніше — Донеччині. 10 квітня 2024 року прислав мамі голосове повідомлення, що вирушає з побратимами на позицію. А 19 квітня отримала сповіщення із ТЦК, що син зник безвісти.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
