У кімнаті Зінаїди Іщенко на меблях — вишивка, картини зі стрічкових квітів, а на підлозі — консервація з огірками та кабачками, у перспективі — ще мінімум «Ніжинський салат». Коли в жовтні 2024 року переїхала в Калуш, то уже сезон закруток пройшов, а взимку хотілось свого кисленького з’їсти.
«У Лимані ми з другим чоловіком жили добре. Працювали, отримали квартири, мали дачу. Потім пішли на пенсію і їздили вирощувати овочі та квіти», — згадує Зінаїда Григорівна про минуле життя.
У жінки була дочка — інвалід з дитинства, яка померла 23 роки тому, та син від першого шлюбу. У 43 роки вона зійшлась із другим чоловіком, у котрого було двоє своїх дітей. 36 років пропрацювала на Донецькій залізниці у технічній конторі з обробки проїзних документів.
«Поїзди прибували, а ми документи переоформлювали й відпускали їх далі. Десять років у машинно-лічильній станції була, а потім ходила по змінах, бо дитина хворіла і я не могла щодня працювати. На пенсії займалась дачею, все вирощували своє», — пригадує пані Зіна.
У 2014 році у Лимані майже не було відчутно російського наступу. За словами пані Зіни, тільки кілька разів «бахнуло» і перейшло на Слов’янськ. Правда, ворог розбив лікарню і загинув лікар. Тому думали, що так буде й у 2022 році.
«Хлопців поженили, а потім почалась війна. Ми не думали, що Путін настільки здуріє і почне наступ на Україну. О другій ночі як бабахнуло – вікна повилітали, стіни, холодильники пошкодило. Відтоді я зі свахою перебралась спати у підвал, який син облаштував задовго до 24 лютого. Там запасів продуктів було на цілий рік», — згадує жителька Лиману.
Вирішила виїжджати, коли вибухати почало все ближче. Сваха не хотіла, бо священник запевнив, що все буде добре, адже Лиман «намолений».
«Діти виїхали раніше. 5 березня (2022 року. — Авт.) — невістка з дітьми: тоді меншому було 5 місяців, а старшому — 10 років. Їхали вони евакуаційним поїздом. Нам син чоловіка зняв в Ужгороді квартиру. А мій син поїхав у Дніпропетровську область, потім знайшов роботу в Кременчуку».
Коли син переїжджав, то батьки попросили його залишити їм ту квартиру. Але прожили тут всього два місяці: власник сказав, що буде продавати. Хоча насправді здавав в оренду тим, хто приїжджає у відрядження, бо вони платять більше.
«Ми бігали в пошуках нової квартири. Спершу нас жінка пустила на п’ятий поверх, то жарке літо прожили без холодильника: що зваримо — одразу з’їмо. Нас Господь Бог зберіг. А потім я побачила, що у цьому ж під’їзді на третьому поверсі квартира пустувала. Там померла жінка, а її син нам багато допоміг: підремонтував приміщення, бойлер поставив, холодильник, дав мамин фен», — пригадує жінка.
Проте чоловік Зінаїди Григорівни почав хворіти й за чотири місяці помер. Мав трофічну виразку, ходити не міг, а потім переніс інсульт. Поховала його на Дніпропетровщині, бо казав не наражатись на небезпеку і не повертатись додому. Сам не хотів їхати на західну Україну, а дружину завжди просив, щоб не залишалась сама.
«Мій син з Кременчука у Калуш переїхав, де йому роботу запропонували. Потім забрав сім’ю, а я вже приїхала в кінці жовтня 2024 року. Ми зі свахою в одному домі живемо», — ділиться колишня лиманчанка.
Калуш, за словами Зінаїди Іщенко, — маленьке, тихе місто, люди не ображають, навпаки — співчувають, втім вдома завжди краще.
«Я ходжу на різні заходи, майстер-класи, ГО «Чисті серця» та БО «БФ «Крила підтримки» відвідувала. Тепер чотири рази в тиждень у Центр життєстійкості ходжу. Ми там виготовляємо вироби, кошики плетемо, спілкуємось. Також біля будинку Тетяні допомагаю клумбу доглядати, а біля «Зірочки» (колишнього дитячого садочку, де облаштовують житло для ВПО. — Авт.) посадила квіти, цибулю, огірки, кабачки, листя салату. Хотіла б якусь для краси гірку викласти», — додає Зінаїда Іщенко.
Удома жінка також займалась творчістю. 16 років вишиває стрічками картини, які були на виставках, у музеї, на День міста Лиману.
Коли їхала евакуаційним автобусом, то вмістила документи й речі в одну валізу — навіть фотографій не встигла взяти. Тепер її брат поштою переслав спогади у світлинах та електричну м’ясорубку.
«У нас дім цілий, вікна уже кілька раз забивали, лоджія розбита — ми на першому поверсі жили. Зараз у дев’ятиповерхівці на 105 квартир залишилось десь 30 людей. Коли у 2022 році місто було кілька місяців під окупацією і тривали бої, люди переїхали в Росію. Як і кума моя, але зв’язку з нею немає», — пригадує пані Зінаїда.
Коли працювала, то за путівками тричі була в Ялті, а в Карпатах — ніколи. Тепер онук каже, що мрія бабусі збулася.
«Чоловік завжди казав: «Зачекай, ось додому поїдемо». У дітей також будинки цілі, правда, вікна повилітали. Морально дуже важко звикнути до іншого міста, постійно на заспокійливих», — ділиться пані Зіна.
До повномасштабного вторгнення «розслаблялася» на дачі. Так і біля «Зірочки» зараз — ні про що не думає, коли працює із землею.
«Мала 10 «соток» городу. Вирощувала овочі, а на одній — різноманітні квіти. Кожен раз з самої весни до пізньої осені додому везла сезонні букети. Літній будиночок у нас був, мали свою свердловину, щоб поливати все. Басейн красивий зробила. 15 хвилин від дому машиною їхати на дачу, автобусом чи електричкою — 20», — пригадує жінка.
Донька чоловіка зараз живе у Великобританії, але постійно підтримує зв’язок, допомагає, а син із сім’єю — в Ужгороді. А Зінаїда Іщенко — біля своїх рідних, хоч і в окремій квартирі. Проте зізнається, що дуже не вистачає спілкування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
