З «Вікнами» Олег Вошко поділився історією своєї війни та мріями після її закінчення.
Олег — найстарша дитина у багатодітній сім’ї Вошків, де виховували п’ятеро дітей. П’ятого жовтня виповниться 39 років. Закінчив Голинську школу і здобув професії маляра-штукатура і плиточника у Брошнівському ліцеї. 14 років працював у Калуському комбінаті хлібопродуктів, потім два роки — комірником на іншій фірмі. Під час війни майже два роки працював далекобійником.
Мобілізувався 27 січня 2024 року. Став водієм-механіком 150 окремої механізованої бригади, яка навесні 2025 року перетворена на 40-ву окрему бригаду берегової оборони. Навчався на полігонах Рівного та Львова. Починав боротьбу з ворогом із Сум, потім була Донеччина: Торецький напрямок і Костянтинівка. Евакуаційна група, що складалась із чотирьох машин, мала бути готова у будь-який час виїхати, забрати «200-их» та «300-их» з позиції. Згодом Олега перекинули під Оріхів на Запоріжжі.
«Найважчим для мене був Торецький напрямок. Там всі наші залишилися… В той час ворог був найактивнішим. Найгірше на війні відправити побратима в одну дорогу, розуміючи, що він може не повернутись. Не завжди була можливість тіло загиблого чи пораненого забрати. Неодноразово й сам міг опинитись на їхньому місці», — згадує «Пума».
Головне було доїхати до місця призначення, забрати хлопців та повернутися якомога швидше, щоб вороги «з неба» не догнали.
«У голові завжди було одне — вижити. У мене позивний «Пума» — найшвидша тварина. Такою у мене на фронті була голландська YPR-765, схожа на М113 (бронетранспортер виробництва США. — Авт.). Вона виконувала своє завдання на 1000%. РЕБ розмінувала, вивезла одного разу 17 хлопців за один раз, серед яких і мертві, і живі. Треба під…рам «насипати» — поїде і насипле. Для мене вона була незамінною».
Останнього разу не вдалось втекти
Поранення Олег Вошко отримав за три дні до довгоочікуваної відпустки. Це сталось на Херсонщині 11 червня. Мав останній виїзд на завдання перед тим, як потрапити вперше за час служби додому.
«Нас попередили, що у повітрі масово «літає» ворог, але дали «зелену дорогу». Побратим спитав, чи вмикати світло. Я дав добро: швидше доїдемо — швидше повернемось додому. Сто метрів за блокпостом Білозерки приліт у лобове скло. Це був FPV на оптоволокні. Його нічого не глушить, тому РЕБ не помітив», — пояснює.
Коли в машині військовий прийшов до тями, то побачив, що побратима немає, а сидіння горить. Намацав ручку, вискочив і зрозумів, що їх розбили. Побратим, виявилося, вилетів через вікно. По рації викликали допомогу і їх підібрала інша бригада, яка їхала з позицій. «Швидкою» їх довезли у херсонську лікарню.
Олег лікувався спочатку у Миколаєві, а потім — в Одесі, куди треба повернутися через 45 днів. Медики відновили бійцеві зір на одне око на 60%, в іншому — поки що тільки біла стіна. Рятували руки, ноги та обличчя.
«Позитив та негатив на війні ходять поруч — це тонка межа. І обидва відчуття залежать від побратимів. З ними весело, спокійно, але коли втрачаєш — залишається пустка, невгамовний біль та почуття провини, що не вдалось цьому запобігти», — констатує Олег.
До ворога відчуття тільки одне — знищити більше та швидше. Найближче окупанти були на відстані від 5 до 20 метрів.
«У броньовану машину, навіть якщо під…р стріляє, то нічого тобі не зробить. Було, що лежали з різних сторін — міни розкладали. Ти їх переїжджаєш і вони зриваються. Тоді на них уваги не звертав, адже відчуваєш тільки холод, ненависть за вбитих українців. Хочу, щоб їхня нація в майбутньому не існувала. Але щоб їх вигнати, не вистачає людського ресурсу. У нашому батальйоні 3-4 водії на 30 одиниць техніки», — зауважує «Пума».
Маму хотілось побачити найбільше
Підтримка з дому найбільше підбадьорювала у пеклі, розповідає захисник. Ввечері подзвонити й сказати: «Живий, здоровий, лягаю спати» та почути голос матері в трубку — було найціннішим.
«Хотілось побачити дім, за мамою скучив найбільше. Наймолодша племінниця Емілія, коли йшов на війну, мала пів року. Тепер разом зі старшими братами зустрічала мене і зразу пішла на руки без плачів. У селі природа і стіни лікують», — зізнається Олег.
Боєць мріє, щоб якнайшвидше закінчилась війна, і додому повернулись усі захисники та відсвяткували цю подію. Хоче працювати й подорожувати Україною, але ніколи не повертатись туди, де воював. А ще мріє про час, коли зможе забути війну, як страшний сон, і створити сім’ю.
Минулого року «Вікна» писали про збір односельців на РЕБ для Олега Вошка.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
